Назад

Купить и читать книгу за 100 руб.

Вы читаете ознакомительный отрывок. Если книга вам понравилась, вы можете купить полную версию и продолжить читать

Проект «Україна». Галерея національных героїв

   У цій книзі представлені нариси про найяскравіших особисто стей минулого та сучасності, які народилися на Україні і своєю працею та талантом прославляли цю країну і вплинули на хід її історії. Разом з життєписами знаменитих діячів культури, науки, військової справи, спорту (Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Башкирцевої, Є. та Б. Патонів, братів Кличків та багатьох інших) подані нариси про людей, чиї імена досі незаслужено перебувають в тіні, – І. Паскевича, І. Гудовича, Г. Гамова, І. Буяльського. А між тим вони неабияк сприяли розвитку науки, культури, були великими фахівцями військової справи, отже своє місце в «Галереї національних героїв» займають по праву.


А. Ю. Хорошевський Проект «Україна». Галерея національних героїв

Громадські і політичні діячі, військові

Ярослав Мудрий
(988?—1054)

   Державний і політичний діяч, Великий князь Київський


   В історії Стародавньої (Київської) Русі багато руських князів залишили значний слід. Ярослав Володимирович, що прозивався Мудрим, серед них по праву займає провідне місце. Він, продовживши справу свого батька Володимира Великого, зібрав воєдино землі, що відпали після його смерті, відновив територію держави, укріпив державний апарат, заклав основи судової системи, провів дуже значні культурні перетворення. При ньому Київська Русь стала найбільшою державою Європи. Все це дало підстави історикам стверджувати, що за часів правління Ярослава Мудрого (1019(20) – 1054 рр.) Київська Русь досягла найвищого розквіту.
* * *
   Літописи нічого не розповідають нам про дитинство Ярослава. Більше свідоцтв є про зрілі роки життя і діяльності князя. Проте часто вони суперечать одне одному. «Повість минулих літ», що збереглася у ряді пізніших літописних зведень, говорить про те, що Ярослав любив церковні статути і книги. Згодом московський літопис тільки повідомляє, що «був же Ярослав кривоногий, але розумом досконалий і хоробрий у бою, християнин, сам читав книги». Скандинавська «Сага про Еймунда», написана на рубежі XI—XII сторіч, малює Ярослава хитруном, здатним на братовбивство і схильним покласти відповідальність за скоєне на інших. Характеристика ця суперечить традиційному образу благочестивого і освіченого правдолюба, але зближується з глузливою зневажливістю до князя з боку київської дружини.
   Ярослав народився від шлюбу князя Володимира Великого і полоцької княжни Рогнеди. Нестор, укладач «Повісті минулих літ», не вказує рік народження Ярослава. Історик В. М. Татищев, у результаті аналізу даних, які збереглися в літописі (наприклад під 1054 роком Нестор записав: «Помер великий князь руський Ярослав… Жив же він усього років сімдесят і шість»), приходить до висновку, що Ярослав народився в 978 році. Інший видатний дослідник С. М. Соловйов датою народження Ярослава вважає 988 рік. Цієї дати дотримувалася більшість радянських та і сучасних істориків.
   Ярослав, четвертий син Володимира Великого, в кінці 90-х років X сторіччя відправляється на правління в Ростовську землю. У цей час Володимир розсадив своїх старших синів, як співправителів, по різних містах. «І посадив Вишеслава у Новгороді, Ізяслава у Полоцьку, Святополка у Турові, а Ярослава у Ростові», – писав літописець. Ростов, як свідчить літопис, у ті часи був «славним і багатонародним містом». У Ростовській землі отрок швидко мужнів, формувався його характер. Ярослав налагодив добрі взаємини з місцевим населенням, жив у злагоді з боярством і вірно служив батькові. До кінця свого княжіння в Ростовській землі він заснував місто Ярославль – при впадінні до Волги річки Которость (або Которостль).
   У 1010 році Ярослав приїжджає до Києва (можливо, на похорон дружини Володимира, царівни Анни). Цими днями до Києва прибувають новгородські посли з сумною звісткою про кончину його старшого брата Вишеслава і просять князя Володимира дати їм на княжіння одного з синів. Батько відправляє Ярослава до Новгорода Великого.
   На ту пору Новгород був уже великим (для свого часу) економічним і торговим центром. Через нього велася активна внутрішня і зовнішня торгівля. У місто приїжджали купці з різних куточків Русі, а також з іноземних держав. Особливо багато було німців, шведів, норвежців. Звідти новгородські й іноземні купці відправлялися до Візантії по давно відомому шляху «з варяг у греки».
   У 1014 році Ярослав – можливо, з відома новгородців і новгородського посадника – відмовився платити батькові щорічну данину Новгорода. А вона складала чималу суму – 2000 гривень (одна гривня = 170 г срібла). По суті, це стало першим в історії Давньої Русі відкритим протистоянням, першою спробою відособлення Новгорода від єдиної держави, перетворення умовного правління Ярослава в безумовне. Літопис повідомляє: «Коли Ярослав був у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень із року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав цього до Києва отцеві своєму. І сказав Володимир: “Розчищайте шляхи і мостіть мости”, бо хотів йти на Ярослава, на сина свого, але розхворівся».
   Ярослав, дізнавшись про похід Володимира до Новгорода, «послав за море, привів варягів, оскільки боявся батька свого», і почав готуватися до битви. Він був у повній готовності до бою з батьком. Але той зволікав. З одного боку, почати похід не дозволяла хвороба, а з другого – Володимир отримав звістку про виступ на Київ печенігів і був вимушений направити проти них свою дружину на чолі з улюбленим сином Борисом.
   Володимир помер в 1015 році. Проте, відзначає літописець, «втаїли смерть його, оскільки Святополк був у Києві». Святополк – старший брат Ярослава. Літописи повідомляють, що він був сином гречанки й Ярополка – брата Володимира. Після смерті Ярополка Володимир узяв вагітну гречанку за дружину. Літописець, який явно негативно ставився до Святополка, повідомляє, що той, укріпившись у Києві, почав думати: «Переб’ю всіх своїх братів і стану один володіти Руською землею». Незабаром він убив Бориса, улюбленого сина Володимира, потім Гліба і Святослава. Відсутність Бориса і батькової дружини в Києві (як ми пам’ятаємо, Володимир послав його проти печенігів) дозволили Святополку зайняти київський стіл.
* * *
   Стародавня скандинавська «Сага про Еймунда» повідомляє, що Ярослав на початку 1016 року зібрав близько 3 тисяч новгородців (руський літопис називає фантастичну цифру 40 тисяч) і тисячу варягів. Наприкінці літа об’єднаний загін рушив на Київ. Святополку стало відомо про похід війська Яро слава. Він зібрав дружину зі всіх підвладних йому земель, найняв печенігів і виступив назустріч. Супротивники зустрілися біля Любеча і розташувалися по різних берегах Дніпра. Вночі Ярослав послав лазутчика в стан ворога, де знаходилася його людина, щоб дізнатися, коли краще наступати. Відповідь прийшла швидко. Наступати необхідно було негайно, оскільки Святополк цієї ночі, не чекаючи нападу, безтурботно бенкетував зі своєю дружиною.
   До світанку військо Ярослава переправилося на другий берег Дніпра і вишикувалося в бойові порядки. «Була січа жорстока, – записав літописець, – і не могли із-за озера печеніги допомогти; і притиснули Святополка з дружиною до озера». Кияни ступили на лід, що не окріпнув, і зразу ж багато хто пішов під воду. Святополк врятувався і з невеликою дружиною втік до свого тестя – польського короля Болеслава I Хороброго. Ярослав зайняв київський стіл. «А було йому тоді, – свідчить літопис, – 28 років».
   Проте княжіння Ярослава в Києві виявилося недовгим. У 1018 році Святополк і його тесть Болеслав I Хоробрий оголосили йому війну. Одночасно на Київ вони навели печенігів, які завдали величезних збитків місту. Вигорів майже весь посад. Ярославу довелося спішно зібрати військо і в кровопролитній битві здолати печенігів. У цьому бою Ярослав був поранений в ногу, що підсилило його кульгавість. Але війська польського короля і Святополка, підтримані найманцями-німцями (300 чоловік) і угорцями (500 чоловік), становили серйозну небезпеку для Києва.
   Супротивники зустрілися на річці Буг і стали по різні сторони річки. Ярослав не встиг приготуватися, був переможений і втік до Новгорода, а Болеслав I Хоробрий зі Святополком пішов до Києва і штурмом оволодів містом.
   Поки Святополк княжив у Києві, Ярослав дістався до Новгорода і хотів уже звідти втікати за море. Але посадник Костянтин, син Добрині, з новгородцями знищив його човни, сказавши: «Хочемо ще битися з Болеславом і Святополком». Вони почали збирати гроші: «від чоловіка по чотири куни, від старости по 200 гривень, а від бояр по 18 гривень». На зібрані гроші покликали варягів і роздали їм платню. Таким чином Ярослав зібрав значне військо і рушив до Києва. Святополк, дізнавшись, що на нього знов іде Ярослав із значними силами, втік до печенігів.
   Наступного року Святополк, найнявши печенігів «в силі тяжкій», знов рушив на Київ. Ярослав також зібрав велике військо і вийшов назустріч братові. До вечора третього дня Ярослав здолав свого ворога. Святополк під час втечі загинув десь на кордоні між Польщею та Чехією. Ярослав знов сів на київський стіл, «утер піт з дружиною своєю, показавши перемогу і працю велику». У руках Ярослава опинилися Київ, Чернігів, Переяславль, Ростов, Муром, Смоленськ, Новгород.
   Утвердження Ярослава в Києві, ще не зовсім означало, що він став єдиновладним правителем в Руських землях. У далекій Тмутаракані сидів його молодший брат Мстислав. Цей мужній воїн, що прозивався Хоробрим, ніколи не знав поразок, був побожний, довготерпеливий і милостивий до всіх. Більше всього на світі Мстислав любив свою дружину, для якої нічого не жалів.
   У 1026 році Мстислав, незадоволений братом Ярославом, який не поділився з ним батьківським спадком, а дав лише далеку і дику Муромську землю, зібравши підвладних йому печенігів і касогів (черкесів), пішов на Київ. Біля міста Листвен, за 40 верст на північ від Чернігова, на березі ріки Рута, між братами відбулася кровопролитна січа. Літописець оповідає: «Мстислав же з вечора ополчив дружину і поставив сіверян прямо проти варягів, а сам став з дружиною своєю по обох сторонах. І настала ніч, була тьма, блискавка, грім і дощ. І сказав Мсти слав дружині своїй: “Підемо на них”. І пішли Мстислав і Ярослав один на одного, і схопилася дружина сіверян з варягами, і трудилися варяги, рубаючи сіверян, і потім рушив Мстислав з дружиною своєю і почав рубати варягів. І була січа сильна, і коли виблискувала блискавка, блищала зброя, і була гроза велика і січа сильна і страшна. І коли побачив Ярослав, що терпить поразку, утік з Якуном, князем варязьким, і Якун тут втратив свій плащ золотий. Ярослав же прийшов до Новгорода, а Якун пішов за море. Мстислав же, як тільки трохи посвітліло, побачивши посічених своїх сіверян і Ярославових варягів, сказав: “Хто тому не радий? Ось лежить сіверянин, а ось варяг, а дружина моя ціла”. І послав Мстислав за Ярославом, кажучи: “Сідай у своєму Києві, ти старший брат, а мені хай буде ця сторона Дніпра”», тобто Чернігів. Брати уклали мир і розділили Руську землю по Дніпру. «І почали вони жити мирно і братолюбно, – відзначив літописець, – перестала усобиця і заколот, і була тиша велика в землі». Мстислав залишався цілковито самостійним государем своєї землі, допомагаючи старшому братові боротися з ворогами Русі.
   І лише в 1034 році, після смерті Мстислава, Ярослав став одноосібним правителем Київської Русі і залишався ним до своєї кончини.
* * *
   Багато істориків звинувачують Ярослава Мудрого в тому, що його зовнішня політика була нерішучою і він не приєднав до Русі нових територій. Та варто відмітити, що заслуга правителя полягає не так у тому, скільки нових територій він приєднав, а в тому, що він зробив для розвитку власної держави.
   І в цьому сенсі в історії Київської Русі, мабуть, рівних Ярославу ми не знайдемо. Ярослав добре пам’ятав звинувачення, які пред’явили кияни його дідові Святославові: «Ти, князь, шукаєш чужої землі і про неї піклуєшся, а свою покинув», і всю свою енергію направив на повернення втраченого і зміцнення власної держави.
   Ярослав, правлячи величезною територією Київської держави, як і його батько, продовжував укріплювати державний лад Русі. Він підсилює свою владу в Новгороді, давши новгородцям «грамоти», але вигнавши ще в 1019 році впливового і небезпечного для нього намісника Костянтина Добринича, очільника верхівки новгородського суспільства. Намісником у Новгороді він садить свого сина Володимира (раніше там сидів якийсь час малолітній Ілля). Під 1035 роком літопис повідомляє: «Ярослав ходив до Новгорода і залишив там на княжінні старшого сина свого Володимира». Володимир виявився надійним помічником батькові у всіх його справах. Можливо, цьому сприяла дружина Ярослава і мати Володимира Інгігерда, яка часто відвідувала сина і жила у Новгороді.
   Свою діяльність щодо об’єднання руських земель в єдину державу Ярослав прагнув закріпити і кількома церковно-політичними актами. Першим кроком в цьому напрямі стало прагнення Ярослава створити Руський пантеон святих. Вже в перші роки утвердження його в Києві він направляє в Константинополь патріархові й імператорові прохання про канонізацію (приєднання до лику святих) княгині Ольги, Володимира Великого, варягів-християн (батька і сина), убитих язичниками в Києві при Володимирі, і своїх братів Бориса і Гліба. Канонізація Ольги, Володимира і варягів-мучеників була рішуче відхилена Візантією, але наполегливість Ярослава відносно Бориса і Гліба зломила затятість імператора. Ярославу вдалося добитися канонізації своїх братів, князів Бориса і Гліба. Одночасно і на Русі Ярослав робив все можливе, щоб прославити і звеличити братів, показати їх беззаперечну слухняність і підпорядкування старшим.
   Таким чином, Ярослав, добившись канонізації Бориса і Гліба, не тільки поклав початок пантеону святих русичів, але тим самим увінчав ореолом святості і свою власну княжу владу.
* * *
   М. М. Карамзін в «Історії держави Російської», даючи характеристику правління на Русі Ярослава Мудрого, пише: «Нарешті, блискуче і щасливе правління Ярослава залишило в Росії пам’ятник, гідний великого монарха. Цьому князеві приписують якнайдавніші зібрання наших цивільних статутів, відомі під назвою «Руської правди». Ярослав першим видав закони, писані на слов’янській мові… Цей [закон], подібний до дванадцяти дек Риму, є вірне зерцало тодішнього цивільного стану Русі і дорогоцінний для історії».
   Поява подібного юридичного документа за часів Ярослава Мудрого цілком закономірна. У ці роки все більшого значення набуває князівська адміністрація. Органи влади, що виросли з первіснообщинного родового ладу, поступово перетворюються на знаряддя князівського правління. Тисяцькі, сотники, десяцькі перетворюються на «князівських мужів», тоді як раніше вони очолювали давню слов’янську міську десятницьку (тисячну) організацію. Тепер же вони стають представниками князівської адміністрації, і їх активна участь в князівських бенкетах, що носили політичний характер, свідчить про нові цілі, які поставив перед ними історичний розвиток Київської Русі.
   Велике значення в житті Руської держави мали монастирі. При князеві Ярославі поблизу Берестового, на Печерському узвозі, постає Печерський монастир, який з часом став найбільшим і впливовим православним монастирем на Русі.
   Вище ми вже говорили, що Ярослав, будучи князем Ростовської землі, заснував місто Ярославль. У Новгороді Великому він збудував князівський палац. Ставши великим князем, заснував місто Юр’єв (сучасний Тарту), а також було споруджено ряд фортець на південному кордоні держави. Але більше всього будував князь у Києві.
   На новому місці, поряд з градом свого батька, відзначає літописець, «заклав Ярослав місто велике Київ, у нього ж граду суть Золота брама». Ярослав зводить своє місто, що перевершує за площею «отче». Територія нового міста в сім разів перевищувала кремль Володимира і складала більше 70 гектарів. Навколо міста насипали оборонний вал, довжина якого становила 3,5 км. Висота валу досягала 11 (разом з дерев’яними огорожами до 16 м) і ширина до 25 м. Перед валом, там, де він проходив по рівній поверхні, вирили глибокий рів, а вал доповнювала могутня стіна з дубових колод. У нове місто можна було увійти через Золоті, Лядські і Жидівські ворота. Центральним, парадним в’їздом до Києва і його символом стали Золоті ворота. Саме через ці ворота прагнули увійти всі завойовники Києва.
   Ярослав також ознаменував своє правління будівництвом багатьох храмів. Найважливіший з них – храм Святої Софії. Ярослав, розгромивши в 1036 році під стінами Києва печенігів, «подякувавши Богові, на тому місці заклав церкву святої премудрості Божої і поле те приєднав до міста, велівши всьому війську обнести його стіною». Будівництво храму символізувало народження нової православної держави, адже таку саму назву – Софійський собор – мав і головний храм Константинополя. Храм Святої Софії був копією Софійського собору в Константинополі, але за розмірами був менший. Будівництво собору продовжувалося більше десяти років. Для спорудження храму Яро слав запросив майстрів з Візантії та Русі.
   Софійський собор справляв виняткове враження. Розташований на високому березі Дніпра, виблискуючи свинцевими куполами, він наче панував над околицями. Відкриті арки галерей пов’язували храм з навколишньою природою, а декоративні ніші, півколони, шиферні карнизи й інші прикраси у поєднанні з кольоровою гамою стін і загальним виглядом будівлі залишали слід в пам’яті і серці людини. Не менш прекрасним і багатим був храм усередині.
   Софійський храм у Києві, як тільки був закінчений, став митрополичим кафедральним собором. Впродовж декількох століть Софія Київська була центром спільноруської митрополії, осереддям політичного і культурного життя країни. Тут «ставили» на велике княжіння і приймали послів, проводили собори російських єпископів, правили молебні на честь блискучих перемог руських дружин над половцями і приносили присягу вірності.
   Услід за Софійським храмом Ярослав спорудив кам’яну церкву на Золотих воротах, що знаходилися на захід від собору. Ця церква поставлена була на головних міських воротах на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. У наступні роки, вже після споруди Софії Київської і церкви на Золотих воротах, Ярослав у Києві будує ще дві кам’яні церкви. Одна ставиться на захід від Софійського собору у напрямку до Золотих воріт – це храм Святого Георгія Побідоносця. Інша церква споруджувалася на південь від Святої Софії і носила ім’я Святої Ірини (покровительки дружини Ярослава).
   При Ярославі отримує свій розвиток і літописання. Дотепер історики сперечаються про час початку російського літописання. Але, без сумніву, впродовж першої половини і середини XI сторіччя літопис, що виник в кінці X або на початку XI століття, доповнювався новими матеріалами київського, новгородського, чернігівського й іншого походження. Працями Нестора на початку XII сторіччя він придбав свій завершений вигляд і отримав назву «Повість минулих літ».
   Розповсюдження писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Князь Ярослав був відомий не тільки тим, що сам «до книг проявляв старанність, часто читаючи їх і вночі і вдень», але і тим, «що зібрав книгопереписувачів премного, які перекладали з грецького на слов’янську мову». Ці книгопереписувачі написали і переклали безліч книг, що поклали початок бібліотеці при соборі Святої Софії, таким чином, заснувавши першу на Русі бібліотеку. За підрахунками істориків, у бібліотеці налічувалося до 950 томів рукописних книг.
* * *
   Ярослав Мудрий перед смертю розділив землі Київської Русі між своїми синами: «Ось я доручаю стіл мій у Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; а Святославові даю Чернігів, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а В’ячеславу – Смоленськ. І так розділив між ними міста», – записав літописець. Одночасно Ярослав зробив їм і батьківське повчання: «Ось я покидаю світ цей, сини мої; майте любов між собою, тому що всі ви брати, від одного батька й однієї матері. І якщо житимете в любові між собою, Бог буде у вас і підкорить вам ворогів. І мирно житимете. Якщо ж у ненависті житимете, в розбратах і сварках, то загинете самі і погубите землю батьків своїх і дідів своїх, які добули її працею своєю великою; але живіте мирно, слухаючись брат брата». Ярослав заборонив дітям «переступати межі братів і зганяти з їх столу» і сказав Ізяславу:
   «Якщо хто захоче образити брата свого, ти допомагай тому, кого кривдять».
   Ярослав помер у Вишгороді. Всеволод, що знаходився при батькові, перевіз тіло до Києва. «Плакали після нього люди; і, принісши, поклали його в труну мармурову в церкві Святої Софії. І плакали після нього Всеволод і весь народ», – записав літописець.
   Безсумнівно, роки правління Ярослава Володимировича Мудрого є найвищою точкою в розвитку Давньоруської держави: в одне ціле були об’єднані всі руські землі, припинені усобиці. Значно зміцніла Руська православна церква. Держава стала сильною, розцвіла руська культура. І, напевно, тому Ярослав отримав прізвисько Мудрий. Саме таким він і залишився у вдячній пам’яті нащадків.

Хмельницький Богдан (Зиновій) Михайлович
(1595?—1657)

   Видатний державний і військовий діяч, гетьман України


   Про початок життєвого шляху Богдана Хмельницького відомо небагато. Існує безліч легенд, дум, оповідей, але точні біографічні дані вельми мізерні. Більшість дослідників вважають, що Богдан (Зиновій) народився в Чигирині (хоча деякі називають Черкаси, Жовкву, Суботів) у родині дрібного православного українського шляхтича, що мав, як і будь-який шляхтич, свій фамільний герб. Початкову освіту Богдан здобув у братській школі в Києві, а потім пройшов повний курс (8 років) в єзуїтській колегії у Львові. На той час ця освіта була вельми солідною. Він знав польську мову і латинь, а вже знаходячись в турецькому полоні, оволодів татарською і турецькою, потім і французькою. Його батько, Михайло Хмельницький, служив у польського магната Жолкевського, потім у його зятя Даниловича. Він був підстаростою і чигиринським сотником, за службу отримав хутір Суботів. Подорослішавши, в реєстрове козацьке військо поступив і Богдан. У 1620 році в битві з турками під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив у полон і пробув два роки в Константинополі, поки не був викуплений матір’ю і побратимами батька. Після звільнення він виїхав на Запорожжя, де брав участь у морських походах на турок. У 1629 році козаки під його керівництвом побували під самим Константинополем і повернулися з багатою здобиччю. Авторитет його серед запорожців був вельми високий.
   Після довгого перебування на Запорожжі Богдан повернувся до Чигирина і незабаром одружився (йому вже було за 30 років) на сестрі ніжинського полковника Сомка – Ганні. Від неї він мав кількох дітей, але достовірно відомо тільки про трьох синів і двох дочок. В антипольських козацьких повстаннях, що розвернулися в той період, ім’я Хмельницького не зустрічається. Він був лояльний до Польщі, і поляки призначили його чигиринським сотником. Після придушення повстання Острянина і Гуні поляки провели «ординацію», що різко обмежувала права реєстрових козаків. Тоді козацька рада в Києві вибрала посольство до польського короля, яке повинне було вітати монарха, виявити йому вірність і просити зберегти за козаками їх землі і призначити платню. Одним з чотирьох учасників посольства був Хмельницький.
   Для поляків десятиліття, що передувало повстанню в Україні, стало часом «золотого спокою». Для поляків – але не для українців, що відчували важкий національний, соціальний і релігійний гніт. Польська шляхта отримувала від короля землі в Україні, обертаючи селян на робочу худобину. Нелегко жилося і міщанам. Навіть реєстрові козаки відчували гніт і користувалися своїми урізаними привілеями тільки по закінченні служби. Не дивно, що багато хто тікав у Московську державу, і природно, що на їх стороні були симпатії багатьох українців. Польща програла Москві битву за Україну ще задовго до Визвольної війни українського народу.
   Тим часом на польський престол вступив король Владислав I V. Почалася війна з Московською державою. Хмельницький воював проти росіян і отримав від короля золоту шаблю за хоробрість. Він не раз входив до складу депутацій для пред’явлення сейму і королю скарг щодо насильства, якого зазнавали козаки.
   У 1645 році до Польщі прибув папський нунцій, схиляючи короля до війни проти Туреччини. Це відбувалось таємно від сейму. Серед вузького кола посвячених у план був і Хмельницький. Він щойно повернувся з Франції, де радився з графом де Брежі, призначеним послом до Польщі, про доставку до Франції 2500 козаків. Вони потім брали участь в облозі Дюнкерка принцом Конде. У 1646 році король почав таємні переговори з козацькими старшинами Ілляшем, Барабашем, Нестеренком і Хмельницьким, що був тоді військовим писарем, про допомогу у війні з Туреччиною, давши за це королівську грамоту про відновлення козацьких прав. Грамота ця зберігалася в Ілльяша. Про переговори стало відомо сейму, і це викликало страшне занепокоєння. Король від своїх планів вимушений був відмовитися. Але Хмельницький від відстоювання козацьких прав відмовлятися не став і зумів хитрістю виманити у Ілляша королівську грамоту. Проте драматичні події в особистому житті Богдана різко змінили його ставлення до польського двору.
* * *
   Хутір Хмельницького дуже сподобався польському шляхтичу підстарості Чаплинському. Якось під час відсутності господаря Чаплинський напав на Суботів і розграбував його. Ці події прискорили кончину недужої дружини Богдана. Спроби Хмельницького знайти правду в суді викликали у поляків тільки насмішки. Звернення до короля теж ні до чого не привело, правда, той висловив подив, чому козаки, маючи зброю, не захищають своїх прав. Загалом, насильство виявилося безкарним. Ось тоді, повернувшись з Варшави, Хмельницький і вирішив удатися до зброї.
   Він таємно зібрав козаків (до 30 чоловік) і почав з ними радитися, як скористатися королівською грамотою, відновити привілеї козаків, права православної церкви і захистити народ від свавілля польської шляхти. Збуджені цим, козаки проголосили Хмельницького гетьманом (від чого він тоді відмовився) і погодилися з його пропозицією почати переговори з татарами, щоб схилити їх до союзу проти Польщі. Один з учасників зібрання, сотник Роман Пешта, доніс про це коронному гетьманові Потоцькому, і той наказав заарештувати Хмельницького. Але чигиринський полковник Кричевський, що наглядав за в’язнем, звільнив його, і той утік, прибувши в грудні 1647 року разом із сином Тимофієм у Запорозьку Січ.
   Незабаром Хмельницький відправився до кримського хана Іслам-Гирея і розповів йому про плани польського короля відносно Туреччини. Хан був злий на короля, бо не отримував вже декілька років з Польщі грошей, які поляки називали подарунками, а татари вважали даниною. Тепер у татар з’явився пристойний привід для придбання здобичі. Сам хан не зважився на відкритий виступ проти Польщі, але наказав перекопському мурзі Тугай-бею (у якого було 4 тисячі вершників) йти разом з козаками, не оголошуючи формально війни Польщі. Тим часом козаки, переодягнуті то жебраками, то богомольцями, ходили по містах і селах, підбиваючи народ на повстання. 18 квітня Хмельницький повернувся на Січ, залишивши заручником в Криму сина Тимофія. Козаки вибрали Богдана старшим Війська Запорозького (гетьманом він почав називатися пізніше). До нього, за словами сучасника, стікалося «все, що лише живе».
   1648—1649 роки були найвдалішими в полководницькій біографії Хмельницького. 22 квітня десятитисячне військо (включаючи татар) виступило із Запорожжя і, обійшовши фортецю Кодак, підійшло до урочища Жовті Води. Коронний гетьман Потоцький, не чекаючи зосередження всіх своїх сил, відправив по суші проти Хмельницького чотиритисячний загін під командуванням свого сина Стефана і реєстрових козаків по Дніпру. «Соромно, – говорив він, – посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї безрідних хлопів». Реєстрові козаки тим часом збунтувалися, перебили вірну полякам старшину і під керівництвом Филона Джалалія приєдналися до Хмельницького. 6 травня вони розгромили польський обоз і відрізали поляків від води. За видачу гармат Хмельницький клятвено пообіцяв відпустити їх, але коли поляки, віддавши гармати, відходили, на них напав Тугай-бей із татарами. Розгром був жахливий. Помер від ран Стефан, багато шляхтичів потрапили в полон. 16 травня відбулася битва при Корсуні, де зійшлися козаки і польські війська під командуванням коронного гетьмана Потоцького і польного гетьмана Калиновського. За наказом Хмельницького шляхи можливого відступу поляків були перекопані глибокими ровами, завалені зрубаними деревами. Крім того, Хмельницький підіслав до них козака Галагана, який, зголосившись стати провідником, завів поляків у лісову гущавину і дав можливість Хмельницькому винищити польське військо. Обидва гетьмани потрапили в полон і були віддані татарам для отримання викупу.
   Ці перемоги викликали загальне повстання в Україні. Селяни і міщани почали масово стікатися до Хмельницького або, утворюючи партизанські загони, захоплювали міста і замки з польськими гарнізонами. Гетьман литовський Радзивілл так описував те, що відбувалося: «Не тільки козаки підняли бунт, але і всі наші піддані на Русі до них пристали… і чим далі, тим більше прибуває до них росіян-хлопів». Почалася різанина. Не було пощади польським шляхтичам, католикам і навіть українським шляхтичам, що не приєдналися до повстання.
   Після перших перемог військо Хмельницького розташувалося коло Білої Церкви. Його дії почали відрізнятися крайньою нерішучістю: адже тепер мова вже не йшла про особисту помсту. Розвиток подій поставив Богдана на чолі широкого народного руху, результатів якого передбачати ніхто не міг. Хмельницький вимушений був іти за рухом. Але він хотів помиритися з поляками і з цією метою навіть відправив посольство до Варшави з вибачним листом до короля. Але посольство вже не застало Владислава IV живим. Тоді ж почалися і переговори з поляками, що виставили заздалегідь нездійсненні умови. Під тиском козацької ради, незадоволеної його зволіканням і переговорами, Хмельницький почав рухатися на Волинь, не припиняючи, проте, переговорів про мир. Але, мабуть, невіра в успіх цих переговорів, а також хиткість власного положення змусили його вже тоді звернутися до російського царя Олексія Михайловича з проханням про приєднання України до складу Московської держави.
   Період затишшя Хмельницький використовував для організації влади на контрольованій його військом території. На чолі стояв гетьман, при ньому – дорадча «рада» з вищої козацької старшини, в містах управляли виборні полковники, сотники й отамани, також було міське самоврядування з виборних від міського населення – магістрати і ратуші. У селах, де проживали разом козаки і селяни, самоврядування було роздільним: у козаків – отаман, у селян – війт.
   У цей час у Польщі після смерті Владислава IV до виборів нового короля наступило «безкоролів’я». Шляхта була зайнята передвиборною боротьбою. Проте поляки зібрали 40-тисячне військо, яке рушило на Волинь. На чолі війська стояв тріумвірат: зніжений князь Заславський, учений воєвода Остророг і 19-річний князь Конєцпольський (за влучним виразом Хмельницького – «перина, латина, дитина»). Упевнені в легкій перемозі над «рабами, що збунтувалися», поляки йшли як на прогулянку, але під великим замком Пилявка 21 вересня були повністю розгромлені і, кинувши гармати і обози, втекли. На скликаній Хмельницьким раді йому запропонували гетьманство, але він відкинув цю пропозицію, заявивши, що прийме це звання тільки з рук польського короля. Він все ще вважав себе підданим короля Польщі. Сам же Хмельницький на раді почав проводити думку про повернення назад, на відпочинок. Рада не погодилася, і було вирішено йти на Варшаву розоряти Польщу. Козаки неспішно підішли до Львова. Хмельницький брати його не став, обмежившись контрибуцією, і рушив далі, до Замостя. Почалася довга облога міста. Все це викликало невдоволення керівників козацьких загонів. Але Хмельницький чекав результатів виборів. Обложивши Замостя, він послав на сейм послів з обіцянкою припинити війну, якщо на польський престол буде обраний брат Владислава IV – Ян Казимир. Коли це відбулося, Хмельницький зняв облогу і відступив. Козаки і татари були вражені. Але не тільки вірнопідданські подчуття змусили Хмельницького піти на цей крок: в Україні лютувала чума, що не пощадила і козацьке військо; той рік був неврожайним, що сильно утрудняло постачання армії; стало відомо про сепаратні переговори поляків з татарами, і не виключалася можливість їх відходу до Криму; розраховувати на допомогу Москви не доводилося, оскільки вона до великої війни з Польщею була не готова.
* * *
   На початку січня 1649 року під гуркіт гармат і дзвін дзвонів відбувся урочистий в’їзд Хмельницького до Києва. Тут його чекав єрусалимський патріарх Паїсій, що їхав до Москви. Від імені всього православного світу він привітав Хмельницького з перемогами, розгрішив його і благословив на нову війну проти «латинства». Потім Хмельницький відправився до Переяслава. Сюди до нього почали прибувати посли сусідніх держав, що шукали вигоди від союзу з козаками. Був укладений договір з Туреччиною проти Польщі, за яким козакам надавалося право вільного плавання по Чорному морю і безмитної торгівлі. Семиградський князь з (Угорщини) Д’єрдь Ракоці, претендент на польський престол, пропонував спільно піти на Польщу, щоб добути корону йому. За це він обіцяв свободу православ’я, а Хмельницькому – удільну державу в Україні з Києвом. Пропонували дружбу волоський і молдавський господарі. Дізнавшись, що у молдавського господаря є дочка, Хмельницький просив її руки для свого сина Тимофія. Посол російського царя привіз у подарунок хутра і побажання успіхів (цар, як і раніше, ухилявся від відкритого розриву з Польщею). Прибули посли і від польського короля. Вони привезли Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву, усипану сапфірами, і червоний прапор із зображенням білого орла. І це в той час, коли сейм вирішив створити армію і скликати ополчення для утихомирення України, оскільки народне повстання продовжувалося. Королівську місію Хмельницький прийняв холодно, сказавши: «Я вас, усіх ляхів, переверну догори ногами і розтопчу так, що всі будете у мене під ногами… Раніше за свою образу і збиток воював, тепер воюватиму за нашу православну віру…» Він вже готувався до нової війни. Його посол у Москві Мужиловський просив у царя надати допомогу у війні з Польщею і дозволу донським козакам діяти разом з українцями. За винятком відкритого втручання, Москва погодилася надавати будь-яку допомогу.
   Навесні польські війська і ополчення під командуванням Лянцкоронського, Фірлея і Ієремії Вишневецького з’явилися на Волині. У відповідь Хмельницький видав універсали із закликом до війни, в селах залишилися лише люди похилого віку, каліки, жінки і діти. Прибули татари з ханом Іслам-Ґіреєм, донські козаки і загони українців, що проживали в межах Московської держави. Хмельницький в липні обложив Збараж, де знаходилися польські війська. До обложених на допомогу з 20-тисячним військом відправився сам Ян Казимир. Римський папа прислав королю освячений прапор і меч. Залишивши піхоту під Збаражем, Хмельницький з кіннотою і татарами поспішив назустріч. 5 серпня при Зборові відбулася битва. Тільки на другий день козаки і татари увірвалися в польський табір. Раптом Хмельницький припинив бій. Для поляків це було порятунком. Річ у тому, що напередодні хан отримав від короля 200 тисяч талерів і обіцянку платити щорічно 90 тисяч. Тому Іслам-Ґірей вийшов з бою і пригрозив Хмельницькому напасти на нього, якщо той не зупинить битву.
   Після цього відбулася особиста зустріч короля і гетьмана, а потім, 8 серпня, був підписаний Зборівський мирний договір. Хмельницький присягнув на вірність Речі Посполитій, але на дуже вигідних умовах: війську надавалася широка автономія, реєстр був збільшений до 40 тисяч, з Гетьманщини (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства) виганяли шляхту, єзуїтів і євреїв, Митрополит Київський мав засідати в сенаті, унія ліквідовувалася. Але договір мав бути затверджений сеймом, і гетьман чудово розумів, що цього не буде, бо поляки не потерплять на своїй території православну козацьку область. У виграші від цього миру були тільки татари. У цілому договір опинився неприйнятний для виконання ні Хмельницьким, ні поляками. Митрополита в сенат не допустили. Коли ж гетьман почав складати реєстр, то виявилось, що кількість його війська перевищувала норму. Ті, що залишилися поза реєстром, повинні були знов стати селянами і стати під владу панів. Це викликало хвилювання в народі, особливо після того, як польські пани почали повертатися в свої маєтки і вимагати від селян виконання колишніх повинностей. Знов почалися повстання, а гетьман, що твердо вирішив виконувати договір, почав пригнічувати ці виступи, не зупиняючись навіть перед крайньою жорстокістю: вішав, саджав на палю. Все це вилилося у відкрите повстання проти самого Хмельницького, яке насилу вдалося придушити. Призвідників на чолі з Худолієм стратили. Польські війська, тим часом, не соромлячись порушили кордони козацького краю.
   У листопаді 1650 року сейм не утвердив Зборівський мирний договір і ухвалив почати війну з козаками. Хмельницький опинився в скрутному положенні: потрібно було відновлювати в народі підірваний авторитет і знайти надійних союзників. До війни з Польщею спонукала гетьмана і православна церква. Митрополит Іосаф, що приїхав з Греції, підперезав його мечем, освяченим в Єрусалимі. Схвалив війну і константинопольський патріарх.
   Щоб заспокоїти народні хвилювання, Хмельницький дозволив йти в козаки всім бажаючим. У той самий час він переконував Москву в необхідності взяти Україну «під високу руку» московського государя і вести сумісні дії проти Польщі. Тільки у лютому 1651 року Земський собор дав принципову згоду. Успішніше проходили переговори з Туреччиною: султан наказав кримському ханові всіма силами допомагати Хмельницькому як васалові імперії Османа.
   Весною 1651 року військові дії поновилися. 19 червня польські і козацькі війська зійшлися під Берестечком (Волинь). І знову в самий розпал бою хан вийшов з нього, оголивши свою ділянку фронту. Хмельницький погнався за ханом, сподіваючись його зупинити. Але той затримав його в своїй ставці під Вишневцем і протримав до кінця липня. Тим часом козаки десять днів під командуванням полковника Івана Богуна оборонялися в укріпленому таборі. Але в ніч на 29 червня Богун із старшиною і частиною козаків таємно, через болото, втік. Вранці в таборі почалася паніка, люди, що залишилися, кинулися бігти хто куди, гинучи в болоті. Поляки завершили розгром, після чого рушили в Україну, даючи волю помсті. В той самий час гетьман литовський Радзивілл зайняв Київ.
   Наприкінці липня повернувся Хмельницький і зупинився в містечку Паволоч. До нього почали стікатися полковники із залишками своїх полків. Народ хвилювався, звинувачуючи гетьмана і в поразці, і в потуранні полякам, і в союзі з татарами. Пішли навіть розмови, щоб вибрати нового гетьмана. Насилу Хмельницькому вдалося змінити становище і заспокоїти народ. Тоді ж тіснішими стали зв’язки з Москвою, але нерішучість царя змусила гетьмана виступити із погрозою, що якщо цар не прийме його під свою руку, то козаки мимоволі підуть з поляками і кримчаками на Московську державу. І ще одна подія відбулася в ті дні: на подив багатьох, Хмельницький знов одружився. Його дружиною стала Ганна Золотаренко, вдова корсунського полковника.
   Почекавши півтора місяця на допомогу з Москви і не отримавши її, Хмельницький 18 вересня 1651 року підписав з поляками Білоцерківський мирний договір. Реєстр скорочувався в два рази, і козаки тепер могли жити лише в межах Київського воєводства. Це викликало нове повстання в Україні. Переселення в межі Московської держави стало масовим.
   Польський сейм відмовився затверджувати Білоцерківський мирний договір, вважаючи, що і 20-тисячний козацький реєстр дуже великий. Знову запахло війною. Весною 1652 року Хмельницький відправив сина Тимофія із загоном до Молдавії, щоб одружити його на дочці молдавського господаря. Цей шлюб давав йому можливість поріднитися з гетьманом литовським Радзивіллом, одруженим на сестрі нареченої Тимофія, і заснувати династію. Сам же Хмельницький з головними силами рушив услід. Польний гетьман Калиновський перегородив Тимофію шлях. Хмельницький тоді направив головні сили, і 22 травня при урочищі Батіг відбулася битва. Польське військо (20 тисяч чоловік) було розгромлене, загинув і Калиновський. Шлюб Тимофія виявився недовгим. Вже наступного року, захищаючи свого тестя в усобній війні, він помер від гангрени після отриманого поранення.
   Весною 1653 року поляки вторглися в Поділля. Восени на березі Дністра під Жванцем відбулася остання велика битва в цій війні. Становище поляків через холоди і брак продовольства було важким, але остаточна перемога вислизнула з рук Хмельницького: знов зрадили татари. Хан таємно уклав з поляками договір на умовах одноразової виплати 100 тисяч червінців і щорічних виплат на підставі Зборівського миру. Крім того, по дорозі назад до Криму татари могли розоряти Україну і брати скільки завгодно полонених протягом 40 днів. Уклавши такий договір, хан пригрозив Хмельницькому ударити в тил козакам, якщо вони не припинять бойових дій. Той не зважився воювати на два фронти. 16 грудня поляки пішли. Розуміючи неможливість продовжувати поодинці боротьбу, Хмельницький з військом повернувся до Чигирина. Він знову звернувся до Москви і почав наполегливо просити царя прийняти його в підданство.
* * *
   Москва побоювалася не тільки війни з Польщею, але і бунтівної козацької сили, а також союзу Хмельницького з Туреччиною – своїм одвічним ворогом. Проте 1 жовтня Земський собор остаточно вирішив прийняти гетьмана з військом у підданство. 8 січня 1654 року в Переяславі зібралася Рада, на якій були присутні не тільки старшини, але і козаки, духівництво, міщани і селяни. До них з промовою звернувся Хмельницький, запропонувавши вибрати, до кого відійти в підданство: до турецького султана, кримського хана, польського короля або російського царя. Народ кричав: «Воліємо під царя московського!» Прочитані були договірні статті, за якими Україна під назвою Малої Росії приєднувалася до Московської держави. Після цього на вірність цареві присягнули гетьман і полковники. Правда, вони почали наполягати, щоб і московські посли присягнули за царя, як це робили польські королі. Ті відмовилися, стверджуючи, що самодержавний цар завжди на слово вірний. Старшина та й гетьман присягали неохоче. Адже вони мріяли про незалежність України і про свої шляхетські вольності, як це було в Польщі. Неохоче присягало і духівництво. Услід за цим в березні були підписані «Статті Богдана Хмельницького», відомі як «Березневі статті», що надавали Малоросії широку автономію.
   Весною 1654 року почалася війна Росії з Польщею. За Польщу виступали татари, проти – шведський король Карл Х, який хотів стати і польським королем. Поляки стояли на межі загибелі. Король Ян Казимир спробував вступити в переговори з Хмельницьким, але зустрів відмову. Проте в 1656 році росіяни раптом уклали з поляками перемир’я, не повідомляючи Хмельницького. Причинами цього були війна між Росією і Швецією, що почалася, і обіцянка поляків після смерті Яна Казимира вибрати королем царя Олексія Михайловича.
   Надія Хмельницького на приєднання за допомогою Росії українських земель, що залишилися у Польщі, не справдилася. Тоді він уклав союзні договори з ворогами Польщі Карлом Х і угорським князем Д. Ракоці і послав їм на допомогу 12 тисяч козаків. Гетьман і старшина відкрито звинуватили царя в зраді і порушенні Переяславської угоди. У своєму листі до царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. А цар, підписавши перемир’я з поляками і маючи намір повернути нас в їх руки, вчинив з нами безсердечно». Щоб спинити його (подібне було порушенням «Березневих статей»), цар направив до Чигирина послів. Вони застали гетьмана вже хворим, проте накинулися на нього з докорами. Через два місяці Хмельницький скликав раду, щоб ви брати свого наступника. Обраним став його син – Юрій. 27 липня 1657 року Богдан Хмельницький помер від апоплексії. Він був похований у церкві, яку побудував сам гетьман, у Суботові.
   З усіх українських гетьманів Хмельницький – найвидатніша постать. Рівного йому талантом і авторитетом продовжувача не знайшлося. Після його кончини в Україні почалася Руїна – боротьба за владу, що принесла народу розорення і незліченні лиха.

Грушевський Михайло Сергійович
(1866—1934)

   Державний, політичний і громадський діяч, голова Центральної Ради, видатний історик


   Михайло Сергійович Грушевський народився в місті Холм (що нині входить до складу Польщі), свого часу заснований князем Данилом Галицьким. Але родина Михайла Сергійовича не мала коріння на Холмщині. «Я походжу від старовинної (відомої з ХVІІІ століття), але бідної родини Груш, пізніше Грушевських, яка вгніздилася в Чигиринському повіті», – писав він в автобіографії.
   Батько Михайла, Сергій (1833—1901), виріс у родині диякона. Він закінчив Київську духовну академію, але після закінчення навчання не прийняв сан, а почав працювати вчителем. У Холмі батько майбутнього лідера України опинився в 1865 році як викладач греко-уніатської гімназії. У цей час у місті відкрилися педагогічні курси, і Сергій Грушевський став їх директором.
   Через рік, 17 (29) вересня 1866 року, у нього народився перший син – Михайло. Хлопчика охрестили в православній церкві Св. Іоанна Богослова. Мати Михайла – Глафіра Захарівна, була для нього психологічно близькою людиною, що вплинула на розвиток його розуму і характеру. Михайло признавався: «Я думаю, що я дуже багато набув від матері, що стосувалося складу розуму і психіки – хоча завжди відчував себе ближче з відвертішим і експансивнішим батьком… Потреба в сильних почуттях, не стільки радісних, скільки болісних, – які моя психіка витворювала навіть з маловажних приводів, коли не було важливих, – в цьому я теж пізнаю психіку матері».
   Згодом, з різних причин, Сергій Грушевський почав шукати можливість служити на Кавказі, і йому запропонували місце вчителя гімназії в Кутаїсі. Він вирішив залишитися на Кавказі, коли незабаром з’явилося місце інспектора народних шкіл у новоутвореній Ставропольській губернії. Грушевський поїхав за родиною і перевіз рідних до Ставрополя.
   Мати учила Михайла за російською «Граматикою» Блінова, яка потім довго зберігалася серед сімейних реліквій, заяложена, потріпана і зшита нитками. Батько також зіграв велику роль в становленні Михайла як особистості, він був щирим патріотом і виховував у синові національну свідомість. Хлопчик рано навчився читати, і книжки замінювали йому спілкування з іншими дітьми. Михайло уславився як мрійник і фантазер і рано почав пробувати свої сили в написанні прози і віршів. З великим бажанням він читав твори з історії літератури й етнографії України.
   Михайло добре вчився. У тифліській гімназії він був одним з кращих учнів. Понад усе хлопець цікавився історичними творами, які спонукали його до роздумів про долю рідної України. Саме в цей час він познайомився з історичними творами Миколи Костомарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірки пісень Г. Максимовича і А. Метлинського, «Історію Січі» Скальського, «Історію слов’янських літератур» О. Пипіна.
   У шістнадцять років Михайло записав у своєму щоденнику: «У ці дні задумав я, що добре було б зробитися предводителем суспільства українського, зробитися, як то кажуть, передовим борцем всіх людей, що люблять свою Україну. Що ж, може, Бог і допоможе мені стати предводителем, працюватиму для цього, скільки зможу».
   Хто б міг тоді подумати, що з часом у нього з’явиться така можливість…
* * *
   У 1884 році були опубліковані перші твори Михайла Грушевського: оповідки «Страшний свідок» і «Остання кутя». У пошуках власного стилю він написав декілька сатиричних оповідань, які вдалися йому краще, ніж перші літературні спроби.
   Настав час, і мрія Грушевського про Київський університет збулася. Дідусь благословив його, оскільки сам свого часу вчився там на історико-філологічному факультеті. Батько довго не погоджувався відпустити сина, але врешті-решт дав згоду, правда, тільки після обіцянки Михайла не вступати ні в які студентські гуртки.
   Першою історичною працею Грушевського стала робота «Південно-російські господарські замки в середині XVI століття». Після декількох історичних та історико-літературних статей і рецензій у журналах і газетах на третьому курсі університету Михайло взявся за велику роботу на запропоновану своїм керівником, професором Антоновичем, тему: «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття». Ця «Історія…» отримала золоту медаль, оскільки була вже досить серйозною, «дозрілою» – як говорив про неї сам Грушевський. У 1891 році її видали в Києві, а молодий учений став професорським стипендіатом на кафедрі російської історії.
   Грушевському поталанило з науковим керівником. Володимир Антонович був одним з головних представників українського національного руху другої половини XIX сторіччя. Не дивлячись на численні тактичні компроміси, основний напрям суспільної діяльності Володимира Антоновича був завжди послідовним, адекватним і патріотичним.
   Наступним важливим етапом у житті Михайла повинен був стати магістерський іспит, без успішного складання якого мрія про кафедру української історії залишилася б тільки мрією. Це були найважчі зі всіх студентських років Грушевського. У 1893 році він склав магістерський іспит, а в травні 1894 року захистив дисертацію на ступінь магістра. Цього року «рескриптом цесаря» у Львівському університеті була заснована кафедра «Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи». Михайло Сергійович був засмучений тим фактом, що змінили первинний план заснування кафедри української історії, і це йшло врозріз з його планами. Ця зміна була мотивована тим, що українська історія нібито не може вважатися конкретною наукою…
* * *
   Під час своєї викладацької діяльності Михайло Грушевський проявив себе як блискучий педагог. Він умів заохочувати молодь до роботи, давав поради у важких питаннях, підтримував своїх учнів. Гурток слухачів Грушевського був спочатку невеликим, але з року в рік число їх росло, і через двадцять років професор навчив більше сотні учнів, які допомагали йому в науковій роботі.
   Насиченим було й особисте життя Михайла Грушевського. 1896 рік став для нього роком створення власного родинного гнізда. У травні Грушевський одружився на перекладачці і педагогові Марії Вояківській – дочці священика. Свій шлюб молодята зареєстрували в церкві Св. апостолів Петра і Павла.
   21 червня 1900 року народилася єдина улюблена дитина Михайла Сергійовича і Марії Сильвестрівни – Катерина, Кулюся, як її з теплотою називали батьки і родичі.
   Після народження дочки Михайло Сергійович прагнув створити якнайкращі умови для розвитку дитини. Тому в 1901 році він купив землю на Софіївці (тепер це верхня частина вул. І. Франка). Коштів вистачило і на спорудження будинку, адже саме тоді професори входили до числа заможних людей Львова. Нині в цій будівлі діє музей М. С. Грушевського.
   Тим часом наукова діяльність видатного історика розширювалася: все літо 1903 року Михайло Сергійович присвятив публічним курсам у Львові, на яких слухачами були представники української молоді. Грушевський був одним із засновників львівського «Академічного будинку».
   У 1908 році Грушевські купили садибу на Паньківській вулиці в Києві і почали будівництво великого прибуткового дому на шість поверхів. У мансарді цієї будівлі влаштувалася майстерня самобутнього художника Василя Кричевського.
   Саме він прикрасив фамільний будинок Грушевських і приміщення історичної секції на Володимирській, 35.
   Окрім цього, Михайло Сергійович значну увагу приділяв рідній галицькій школі. У 1908 році за його ініціативою у Львові створюється організація українського учительства середніх шкіл «Вчительська громада». Грушевський стає першим її головою і редактором її журналу «Наша школа». У 1910 році з’являється «Українська шкільна спілка», що ставила за мету розвиток української приватної середньої освіти. І знову професор Грушевський стає першим головою нової організації.
   Якщо підсумувати діяльність М. С. Грушевського до 1914 року, можна нескінченно дивуватися з її широкої багатогранності. Українці вважали його символом всеукраїнського єднання і дійсним очільником українства. Навіть його опоненти не могли закрити очі на авторитет Грушевського. Наприклад, ідеологічний супротивник Дмитро Дорошенко говорив, що Михайло Сергійович – це голова українського національного руху в Російській імперії, а «його слово було для нас в ті часи законом».
* * *
   Літом 1914 року почалася Перша світова війна. У цей час Грушевський відпочивав на Гуцульщині, в селі Криворівні, де він побудував собі невеликий будинок над Черемошем і виїжджав туди кожне літо.
   Михайло Сергійович мав намір переїхати до Києва, оскільки цього хотіли багато представників українського руху, зокрема, «Товариство українських поступовців». Але воєнні події розвивалися так швидко, що не було ніякої можливості перетнути російський кордон. Не в змозі виїхати ні до Києва, ні повернутися до Львова, Грушевський виїхав з родиною до Відня, де тоді збиралося багато українських утікачів з Галичини і Буковини. Відтоді ніхто з родини Грушевських не повертався до Львова і не бував у рідному будинку.
   У Відні Михайло Сергійович відчував себе неспокійно. Він все-таки був російським громадянином, і австрійські власті могли його заарештувати у будь-який момент. Тому в листопаді 1914 року він виїхав до нейтральної Румунії, звідки послав телеграму до Києва. Незабаром прийшла відповідь, в якій однодумці просили його негайно повертатися в Україну, оскільки з початком Першої світової війни власті імперії почали активну кампанію проти українства, і присутність лідера була просто необхідна.
   Коли далекою кружною дорогою Грушевський з родиною дістався до Києва, він негайно був арештований російськими властями. Будинок Грушевських обшукали, цієї процедури не уникнув і будинок у Львові, який з вересня 1914 року окупували російські війська. Поліція забрала всі цінні папери і книги. Перш за все поліцейські намагалися знайти докази, що Грушевський брав участь у формуванні загонів Українських січових стрільців (УСС) для боротьби з Росією. Але вони нічого не знайшли.
   Після обшуку Михайло Сергійович опинився в одиночній тюремній камері на Лук’янівці, під дуже суворим наглядом. І хоча при обшуках нічого не було знайдено, що могло б скомпрометувати Грушевського, його доля була вирішена заздалегідь: у лютому 1915 року Михайлу Сергійовичу визначили заслання етапом до Сибіру. Лише клопотання його друзів допомогло пом’якшити вирок, як говорили в ті часи, «вставити букву М»: замість Сибіру Грушевського вислали до Симбірська.
   У Симбірську Михайло Сергійович пробув до осені, а потім, на прохання деяких членів Академії наук, восени його перевели до Казані, міста, більш пристосованого до університетських занять. Через рік Грушевський вже опинився в Москві, під «явним наглядом поліції», що позбавляло його права педагогічної діяльності.
   Заслання Грушевського перервала революція. Саме у той час, 4 березня 1917 року, за ініціативою Товариства українських поступовців була створена Українська Центральна Рада (УЦР), яка повинна була представляти політичні інтереси України. Михайло Сергійович був заочно обраний головою Центральної Ради (тимчасово його заміщав В. Науменко), оскільки ніякий інший політичний і господарський діяч не володів глибшими знаннями історії українського народу, його проблемами й інтересами.
   В Україну з Москви Михайла Сергійовича викликали телеграмою, і 14 (27) березня визнаний лідер нації прибув до Києва. За п’ять днів до його приїзду Центральна Рада видала свою першу відозву «До українського народу».
   Відразу після скликання Всеукраїнського національного конгресу була вибрана нова президія УЦР. Головою став Михайло Сергійович Грушевський, а його заступниками – С. Єфремов і В. Винниченко. Потім Рада перетворилася на своєрідний парламент, що складався зі 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій і делегатів від губерній.
   Досягнення автономії України не було легким – від Тимчасового уряду Грушевський дістав відмову в розгляді і вирішенні цього питання Установчими зборами. Тоді на селянському з’їзді голова УЦР заявив, що український народ повинен сам вирішувати свою долю.
   Врешті-решт на Всеукраїнському військовому з’їзді оголосили I Універсал УЦР. Цей документ містив наступні положення: Україна проголошується автономією у складі Росії, джерелом влади в Україні є український народ, при цьому висловлювалася надія, що інші народи, які проживають на території України, разом будуватимуть автономну державу. Після проголошення І Універсалу 28 червня 1917 року був створений Генеральний Секретаріат – виконавчий орган уряду. Таким чином, в Україні були сформовані окремі гілки законодавчої і виконавчої влади.
   3 липня на пленумі Центральної Ради, після того, як було зачитано II Універсал, Грушевський заявив, що фактично отримана автономія України, і тепер вона володіє своїми законодавчим і виконавчим органами – Радою і Секретаріатом.
   Поступово Михайло Сергійович все більше розходився в поглядах з ліберально-демократичним напрямом українського руху. З часом він і зовсім перейшов на сторону Української партії соціалістів-революціонерів. Ця партія разом з есерами складала більшість в УЦР.
   У відповідь на загарбання більшовиками влади в Росії і відставку Тимчасового уряду 7 (20) листопада 1917 року УЦР видала ІІІ Універсал, що проголосив Українську Народну Республіку (УНР), яка формально не поривала федеральних зв’язків з Росією. III Універсал містив наступні демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.
   Тим часом політичне становище не поліпшувалося. Молода Українська держава повинна була наново будувати свої взаємини з Росією. Нова більшовицька влада не сприймала Центральну Раду як орган державної влади, і Україну як державу взагалі.
   Після невдалого повстання в Києві уряд більшовиків 17 грудня 1917 року висунув УЦР ультиматум, який був знехтуваний, що послужило приводом для наступу на Україну.
   25 грудня 1917 року більшовики створили в Харкові альтернативний УЦР і Генеральному Секретаріату Народний Секретаріат УНР.
   З тієї самої хвилини починається складний і дуже суперечливий період багатовладдя на українській території.
* * *
   27 січня (9 лютого) 1918 року Українська Центральна Рада підписала Брестський мирний договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і УНР, згідно з яким Україна як незалежна держава була визнана державами Четверного союзу і РРФСР. Тим часом відповіддю на ІV Універсал, в якому 9 (22) січня УНР була проголошена «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», стала агресія військ Радянської Росії на чолі з есером Муравйовим.
   Пізно увечері того самого дня, коли Радянська Росія оголосила війну УНР, частини червоних обстріляли будинок Грушевських у Києві. Але втрата книг, килимів, портретів гетьманів, колекції фарфору, зібрання європейського і східного мистецтва – все це не мало значення в порівнянні з тим, що цього не перенесла мати Михайла Сергійовича, Глафіра Захарівна. Її винесли напівживою з будинку, що горів, і, не витримавши потрясіння, вона через два дні померла в Тарасівській лікарні.
   Під час підписання Брестського мирного договору Центральна Рада на чолі з Грушевським була вимушена покинути Київ, декілька годин опісля про це дізналася українська делегація на переговорах. Здавалося, надій відновити владу вже не було і прийшов час визнати своє безсилля. Але Михайло Сергійович в нескінченній боротьбі за українську незалежність став, як здавалося його оточенню, зовсім залізним. Згнітивши серце і подавивши всі свої сумніви щодо успіху і доцільності операції, він пішов на великий ризик: 3 (16) лютого було підписано відозву делегації Центральної Ради до німецького народу з проханням військової допомоги.
   Додому члени Центральної Ради поверталися під прикриттям німецьких військ, які відтепер окуповували Україну, що стало для українців справжнім потрясінням…
   Грушевський пояснював своєму народу, що це на користь Німеччині допомогати Україні стати самостійною і сильною. Він запевняв, що німецькі війська залишаться ненадовго, лише очистять Україну від більшовиків і повернуться додому, бо Німеччині самій потрібні ці частини.
   УНР переживала кризу. По суті, головною проблемою України в той момент була відсутність централізованої влади. Рада не змогла оволодіти ситуацією, скрізь були хаос і анархія, що не влаштовувало і німецькі окупаційні власті. Тому німці почали готувати державний переворот, який і відбувся в ніч на 30 квітня 1918 року.
   На засідання 29 квітня, де вирішувалися важливі питання, увірвалися німецькі військові. Прозвучала команда: «Руки вгору!» Всі члени Центральної Ради, не розуміючи, в чому справа, підняли руки. Всі, крім Михайла Грушевського. Після цього мужнього вчинку Михайло Сергійович високо виріс в очах як своїх прихильників, так і ворогів.
   Багато істориків дивував той факт, що після гетьманського перевороту Грушевський заради власної безпеки не виїхав за кордон, а залишався в Києві інкогніто. Якийсь час він ховався в передмісті Києва, потім в самому місті у знайомих.
   Хоча Михайлу Сергійовичу доводилося часто міняти місцеперебування, він не припиняв літературної і наукової роботи, знаходячи в ній заспокоєння від всіх важких переживань, що навалилися на нього впродовж останніх років. За цей період він написав 4, 5 і 6 частини «Всесвітньої історії», а також книги «Стародавня історія. Античний світ і «Середні віки Європи».
   З 1919 року Грушевський вирішив «перевести свою роботу за кордон», щоб далі служити Україні. Почалися роки еміграції. Родина Грушевських кочувала до Швейцарії, а звідти – до Австрії. Катерині, дочці Михайла Сергійовича, довелося покинути Київський університет, в який вона поступила і де вже почала свою наукову діяльність, опублікувавши свої перші статті з літературної критики. Навчання вона продовжила в Женевському університеті.
* * *
   У 1924 році Грушевський повернувся в Україну, куди його тягнуло весь цей час. Він нарешті отримав дозвіл на створення кафедри історії України і секції методології і соціології при ній. У Радянській Україні повним ходом йшла українізація, українська мова була визнана державною мовою республіки.
   При безпосередній участі ученого в 1926—1927 роках починає свою діяльність Асоціація культурно-історичних досліджень при Київському інституті народної освіти. Грушевський читає тут курси «Сучасна соціологія. Примітивне мислення і його еволюція» і «Соціальна і культурна течії в Україні». Проте в недалекому майбутньому соціологія в СРСР надовго потрапила під заборону.
   Незабаром наступив період жорстокого переслідування українства тоталітарним режимом, в гуманітарній сфері вводилася марксистсько-ленінська методологія. Радянська влада почала фабрикувати справи проти діячів української науки. Першою в цьому списку була справа «Союзу визволення України». Почалося цькування і переслідування українських діячів, людей науки і мистецтва. Грушевського намагалися змусити свідчити проти деяких обвинувачених, але він не погодився, після чого Михайлу Сергійовичу наказали покинути Україну.
   Так Грушевський знову опинився в Москві, де прагнув продовжувати справу свого життя – історичні дослідження української історії. Він працював в московських архівах, писав історію української літератури. У цьому йому дуже допомагала дочка Катерина, яка була для батька «другими очима», – здоров’я ученого вже було слабким, він втрачав зір.
   Тотальний контроль більшовицьких спецслужб нарешті досяг свого логічного фіналу: 23 березня 1931 року в Москві Михайла Сергійовича Грушевського заарештували у справі міфічного «Українського національного центру».
   Трапилося так, що Грушевському допоміг високопоставлений більшовик Григорій Ломов – далекий родич Михайла Сергійовича, тому при зустрічі 15 квітня 1931 року з начальником таємно-політичного відділу ОДПУ Яковом Аграновим Грушевський категорично відмовився від своїх «зізнань», заперечував версію про існування УНЦ і свою керівну роль у цій «організації». Всі свої попередні показання він пояснював «хворобливим станом».
   Підготовка відкритого політичного процесу була зірвана. Тепер, коли Михайло Сергійович відмовився від всіх показань, старання чекістів виявилися марними, тому на вищому рівні було ухвалено рішення – Грушевського звільнити. У 1932 році, коли відбувся процес над «членами» «Українського національного центру», обвинувальний вирок був ухвалений стосовно п’ятдесяти чоловік – всіх, окрім Грушевського, якого називали керівником цього «центру»!
   Всі ці події підірвали здоров’я Михайла Сергійовича, і дружина, рятуючи чоловіка, вивезла восени його на лікування до Кисловодська. Можливо, вона сподівалася на цілющі кавказькі води, але марно – здоров’я чоловіка тільки погіршувалося.
   Невідомо, чи могла допомогти Грушевському операція – але вона його убила. 25 листопада 1934 року Михайло Сергійович Грушевський несподівано помер, не витримавши операції. Поховали його на Байковому кладовищі в Києві, де вже знайшли спокій видатні українські діячі: Антонович, Лисенко, Грінченко, Нечуй-Левицький, Леся Українка.
   Сумна звістка сколихнула галичан, і вони в своїй газеті «Рідна школа» так висловилися в некролозі: «На Байковому кладовищі в Києві виросла нова могила. У ній знайшов спокій найвидатніший історик України, великий учитель і духовний вождь покоління Всеукраїнського руху, президент Української держави в 1917—1918 роках, в’язень царизму під час світової війни і в’язень Червоної Москви в останні роки свого трудового життя Михайло Грушевський».
   На могилі встановлений надгробний пам’ятник з лаконічним написом: «Михайло Грушевський»…

Володимир Великий
(?—1015)

   Великий князь Київський, хреститель Русі


   «Подиву гідно, скільки добра зробив він Російській землі», – писав автор «Повісті минулих літ» про князя Володимира Святославича. І дійсно, час його княжіння – це розквіт Давньоруської держави, зміцнення її міжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство і ремесла, почала розвиватися і руська культура. Ну а прийняття християнства стало справжнім переворотом, що відновив Київську Русь і укріпив центральну владу князя.
   Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, київського князя, який здійснив похід на хазар і по дорозі назад з Болгарії в Русь був убитий печенігами.
   Матір’ю Володимира, згідно з літописом, була ключниця княгині Ольги Малуша. Ймовірно, Ольга була незадоволена любов’ю сина до рабині, нехай навіть і знатного походження, тому і відіслала Малушу в село Будутино, де у неї і народився син. Малолітній Володимир виховувався при дворі Ольги, під наглядом свого дядька Добрині, оспіваного в билинах під ім’ям Добрині Никитича. У сім років батько посадив Володимира намісником Великого Новгорода, де він провів близько восьми років, навчаючись тонкощам правління.
   Після смерті Святослава між його дітьми почалися усобиці. Старший син Ярополк, посаджений на княжіння в Києві, обурився тим, що брат Олег не виявляє йому належної пошани і не присилає данину. У 977 році Ярополк пішов на брата війною й убив його. Дізнавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджує Нестор-літописець, злякався і втік до Скандинавії, а Ярополк оволодів і Новгородським князівством. Проте через рік Володимир, найнявши за морем дружину і, ймовірно, пообіцявши воїнам багату здобич, повернувся до Новгорода, вигнав намісників Ярополка і наказав їм передати господареві: «Володимир іде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зібрався воювати з Ярополком, опираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував і його брат. І кожен з суперників прагнув для зміцнення союзу посватати половецьку княжну Рогнеду. У цій справі успіх супроводив Ярополка – законного київського князя, а Володимиру відмовили в досить образливій формі, що прискорило розв’язку конфлікту. Володимир блискавично зібрав військо і негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподіваним для Рогволда. У результаті полоцький князь і його дружина були убиті, а Рогнеду Володимир узяв собі за дружину, тим самим позбавивши Полоцьку землю самостійності і навіть автономії у складі давньоруської держави. Згодом від цього шлюбу у Володимира народилося шестеро дітей.
   Підкоривши Полоцьк, молодший Святославич потім оволодів Києвом і розправився з Ярополком. Тепер ніщо не заважало йому зійти на престол. Вокняжіння Володимира в столиці Русі, згідно з Іаковом Мніхом, відбулося 14 червня 978 року.
   Свою державну діяльність молодий князь, як і його попередники, почав з приєднання до Києва східнослов’янських союзів племен, які або ще не увійшли до складу держави, або відпали у зв’язку із смертю попереднього київського князя. Першою військовою акцією Володимира став похід проти дулібів і хорватів у 981 році. Потім були придушені повстання в’ятичів і радимичів у 982—984 роках. Одночасно були підкорені Закарпатська Русь і Тмутаракань. За часів Володимира Великого всі основні східнослов’янські союзи племен були включені до складу держави.
   Утвердившись на престолі, князь провів у своїй державі адміністративну, судову і військову реформи. Військова реформа Володимира замінила племінну організацію війська на феодальну, коли власники земельних наділів з прикріпленими до них селянами були зобов’язані виступати в похід у повному бойовому озброєнні на першу вимогу князя.
   А воювати тоді доводилося багато. Впродовж майже всього свого правління Володимир вів уперту боротьбу з печенізькими ханами, орди яких кочували в Північному Причорно мор’ї. Важка битва Київської Русі з печенігами в роки правління Володимира відобразилася в «Повісті минулих літ». Нестор згадує про три великі набіги (у 992, 996 і 998 рр.), які закінчилися повною перемогою російських воїнів.
   Не забував староруський уряд і про ідеологію. Першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вірувань і культів. Згідно з тією-таки «Повістю минулих літ», зійшовши на престол, Володимир наказав поставити на горі поряд з княжим замком пантеон і помістити туди язичницьких ідолів на чолі з Перуном – богом грози і блискавки. Можливо, інтуїтивно князь відчував, що одноосібному способу правління повинен відповідати єдиний верховний бог. Проте спроба ввести єдиний для всієї країни культ не принесла бажаних результатів. Тоді погляди Володимира Святославича звернулися до християнства, вже відомої на Русі монотеїстичної релігії, яка поступово розповсюджувалася серед слов’ян завдяки політичним, економічним і культурним зв’язкам з Візантією.
   Після довгих роздумів Володимир остаточно схилився до нової віри. Ухваленню важливого рішення сприяла і міжнародна ситуація. У Візантії спалахнула громадянська війна, війська повсталих феодалів наближалися до Константинополя. Співправителі – імператори Василь II і Костянтин – по слали до Києва посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообіцяв, але натомість просив руки сестри імператорів Анни. Візантійці вимушені були змиритися з перспективою такої спорідненості, але зі свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство і хрестив свій народ. Ця умова відповідала бажанням самого князя, тому в 988 році російські війська розгромили повсталих змовників у битві під Хрисополем. Проте візантійські правителі не поспішали виконувати обіцянку і віддавати принцесу Анну в дружини київському князю. Тоді, щоб змусити візантійців дотримати слова, Володимир відправився до Криму і обложив Херсонес (на Русі його називали Корсунь). Хитрістю взявши місто, Святославич міг диктувати Візантії умови миру. Імператор Василь II негайно відіслав Анну до Володимира у Херсонес, де вони урочисто пошлюбилися.
   Відразу після повернення Володимир почав повсюдно на Русі вводити християнство. У Києві руками грецьких майстрів була поставлена церква Пресвятої Богородиці, названа пізніше Десятинною, оскільки на її утримування Володимир дав десяту частину своїх доходів.
   Останні 15 років життя князя в джерелах не висвітлено. Лише незадовго до його смерті, у 1014 році, літописець згадує Володимира у зв’язку з бунтом його сина Ярослава, який, будучи новгородським князем, відмовився платити щорічну данину, тобто фактично заявив про свою незалежність. Володимир Святославич збирався покарати непокірного сина і наказав «розчищати дороги і мостити мости», але несподівано захворів і помер 15 липня 1015 року. Поховали його спочатку за язичницьким обрядом, а потім тіло Володимира перевезли в Десятинну церкву.
   Володимир Великий – видатний державний діяч і полководець, головний засновник Київської держави. Після смерті він був канонізований церквою, отримавши ім’я святого, а в народі його величали Красним Сонечком.

Володимир Мономах
(1053—1125)

   Великий князь Київської Русі, полководець, громадський діяч і письменник


   Володимиру Мономаху вже виповнилося 60 років, коли він сів на київський престол. Все життя він провів у війнах – як у міжусобних, так і зі зовнішніми ворогами. Ставши великим князем, Володимир зміг припинити розбрат між удільними князями, а набіги кочівників взагалі перестали турбувати руську землю. За життя Володимира в державі встановився відносний порядок.
   У 1053 році, за рік до кончини Ярослава Мудрого в родині його сина Всеволода і грецької царівни Марії, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого діда – Красного Сонечка.
   Володимиру рано довелося виконувати складні й явно не дитячі доручення. Вже в 13 років він був відправлений батьком на княжіння до далекого Ростова (Ростово-Суздальська земля). Через п’ять років хлопцю довелося надавати допомогу батькові, обложеному кочівниками-половцями в Переяславі. Після цього він ще п’ять років княжив у Смоленську, до якого згодом приєднав Чернігів. Жив він там щасливо зі своєю першою дружиною Гітою, дочкою загиблого при Гастингсі короля англосаксів Гарольда II. Тікаючи від нормандського герцога Вільгельма Завойовника, дівчина потрапила до Фландрії, потім у Данію до короля Свена Естрідсона, одруженого на Єлизаветі, дочці Ярослава Мудрого і тітці Володимира. Вона-то і посватала принцесу своєму племінникові. Гіта народила чоловікові синів Мстислава, Ізяслава, Святослава, В’ячеслава, Романа, Юрія (майбутнього Долгорукого) і дочок Євпраксію, Агафію, Марію, Софію.
   У 1093 році помер Всеволод. Кияни бажали бачити своїм князем Володимира, тим більше що батько заповідав йому велике княжіння. Але закони престолонаслідування тоді були іншими. Тому, дотримуючи черги старшинства і не бажаючи відновлення міжусобних воєн, Володимир поступився Київом двоюрідному братові Святополку II Ізяславичу.
   У 1097 році Святополк і Володимир зібрали всіх руських князів у Любечі. На цьому з’їзді було вирішено припинити розбрат, а також постановлено, що кожен князь володіє тільки своєю вотчиною. На цьому князі цілували хрест, присягнувшись: «Якщо тепер хто буде замірятися на чужу волость, то буде проти нього хрест чесний і вся земля руська». Фактично ж з’їзд у Любечі утвердив розпад єдиної держави на самостійні землі при формальному верховенстві київського князя. Але не встигли князі роз’їхатися по своїх уділах, як знов почалися усобиці.
   Разом зі внутрішніми неладами Русь постійно зазнавала набігів половців. Володимир тоді виступив ініціатором ударів у відповідь і постійно підштовхував інших князів до того, щоб вести щодо половців наступальну, а не оборонну політику. Серед численних походів проти половців найвдалішим виявився похід 1111 року, коли за ініціативою Володимира князі пішли до Дону. Звідти руські війська повернулися з величезним полоном і багатою здобиччю. Цей похід виявився останньою значною подією в княжінні Святополка Ізяславича. 16 квітня 1113 року він помер. Велике княжіння тепер мало відійти до синів другого сина Ярослава Мудрого Святослава. (Батько ж Володимира був третім сином.) Але кияни і чути про це не хотіли. У Києві почався заколот, викликаний утисками лихварів і тисяцького Путяти. Їх двори і майно були розграбовані. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти київський престол, і Володимир дав свою згоду. Він швидко зумів навести порядок у Києві, значно пом’якшив положення городян, упорядкувавши стягування відсотків лихварями і регламентувавши запис у холопи.
   Русь знов стала сильна, як і при дідові Володимира. Вторгнення ззовні припинилися. Тепер руські війська ходили походами в інші країни. У 1116 році син Володимира Ярополк розбив на Доні половців, інший син, Мстислав, завдав поразки чуді й узяв їх місто Оденпе, внук Всеволод зробив похід до Фінляндії і переміг плем’я ям. У 1116 році Володимир послав свої війська в грецькі володіння, щоб захистити права дочки Марії, вдови царевича Леона, загиблого в Константинополі під час усобиці, і внука Василя. Дізнавшись про цей похід і бажаючи примиритися з Володимиром, імператор прислав до нього митрополита Неофіта і багатьох знатних людей з дарами. Серед дарів був і царський вінець імператора Костянтина Мономаха, діда Володимира. Поклавши вінець на голову Володимира, Неофіт вперше назвав його царем.
   Укріплюючи християнство, Володимир, як і його дід, будував церкви і монастирі. Як і раніше, руською мовою перекладалося багато грецької літератури, підтримувалося літописання. Сам великий князь володів неабияким письменницьким даром. Ним було створено «Повчання», в якому він дав приклад служіння князя Батьківщині, і «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».
   1124 рік на Русі був багатий на страшні прикмети і біди: сонячне затемнення, засуха, пожежі. Внаслідок пожежі згорів Київ. А 10 травня 1125 року після 13 літ великого княжіння закінчив на р. Альті свій земний шлях Володимир Мономах. Тіло його було перенесене до Києва і покладене в Софійському соборі поряд з батьком, князем Всеволодом, і дідом – Ярославом Мудрим. Діти ж його не змогли продовжити політику батька, що привело до нових усобиць і розпаду Київської Русі.

Ольга
(?—969)

   Свята рівноапостольна княгиня київська, правителька Київської Русі при малолітньому синові Святославові


   Пам’ять про святу Ольгу (у різномовних інтерпретаціях Хельга, Хальга, Алогія) шанують донині всі християни, адже вона віддала своє серце Христу за два покоління до хрещення Русі. Вона не боялася проголошувати серед язичників свою віру в єдиного Бога, Господа Всевишнього, Царство Господнє і також Спасителя світу. Саме за це Ольга була не тільки приєднана церквою до лику святих, але і канонізована як рівноапостольна (апостол – посланник Христа для проповіді Євангелія). Тим часом життя «праматері всіх царів руських» було далеко не безгрішне. Мстивість, жорстокість і підступність – не ті риси, які властиві святим людям. Але Ольга в першу чергу була правителькою, і в історію вона увійшла як велика улаштовувачка державного і культурного життя Київської Русі.
   Про походження Ольги й її дитячі роки невідомо практично нічого. У 903 році дівчинку, імовірно в десятирічному віці, привезли до Києва, щоб обручити з 25-річним Ігорем, сином Рюрика, який пізніше прийняв великокняжіння і почав повновладно правити з 912 року, тобто після смерті Олега. Шлюб цей, видно, був справою великої політики, хоча й існує красива легенда про одруження княжича на малолітній простолюдинці. Княгиня володіла рідкісним розумом, і чоловік виділив під її начало князівство Вишгорода.
   Подружнє щастя Ігоря й Ольги закінчилося восени 945 року, коли великий князь, обходячи руські землі для збору оброків і данини з підвладних племен, став жертвою власної пожадливості. Древляни, що жили на території сучасної Волині, незадоволені надмірною вимогливістю повелителя, збунтувалися. Вони полонили Ігоря, прив’язали його ноги до двох молодих дерев, пригнутих один до одного, і відпустили стовбури. Таким чином князь був розірваний навпіл. Язичницькі звичаї вимагали від Ольги, що залишилася одна з сином Святославом, помсти. Ще не освячена законом Божим, вона дала волю своєму гніву і використувала кмітливість не на благо.
   Широко відома легенда про помсту Ольги жителям древлянської землі. Незважаючи на те, що вони хотіли мирно вирішити конфлікт і навіть запропонували їй вийти заміж за князя Мала, вдова суворо покарала їх. Вихована в традиціях вікінгів, вона легко пішла на обман і підступність, безпристрасно віднеслася до кровопролиття і смерті, щоб утвердити свою владу.
   Разом з тим княгиня зробила правильні виводи і за довгі роки правління заслужила звання «мудрої з людей». Одним з головних діянь Ольги було встановлення першої на Русі системи збору данини – «статутів» і «уроків», тобто постійної величини податків.
   Княгиня всіляко прагнула укріплювати централізовану форму влади і роль своєї держави в зовнішній політиці. Вона зуміла зрозуміти, що шлях до майбутньої величі і можливість на рівних спілкуватися з такими пануючими імперіями, як Візантія і саксонська Німеччина, лежить через відмову від язичества. У свій час Ольга вагалася, чи не прийняти їй християнство за західним обрядом, але перемогла прихильність до візантійської культури.
   З цією метою і відправилася княгиня до Константинополя до імператора Константина VII Багрянородного, спорядивши флот і пишне посольство чисельністю близько двохсот чоловік (а з обслуговуючим персоналом – більше тисячі). Точна дата цього історичного візиту не збереглася, учені відносять його до періоду між 946 і 957 роком. Ольга планувала домовитися про відкриття митрополії в Києві, як це було при Аскольді, і посватати своєму синові імператорську дочку. Константин визнав це зухвалістю, підкресливши своєю відмовою перевагу імперії над Руссю.
   Існує легенда, нібито він запропонував Ользі руку і серце, але дістав відмову. Насправді Константин був одружений, а Ользі, хоч вона і славилася красою, було вже за шістдесят. Княгиня зустрічалася в Константинополі з патріархом Феофілактом і прийняла хрещення, а хрещеним батьком був сам Константин. Але цей факт залишається спірним. По-перше, імператор ніде про нього не згадує. А по-друге, відомо, що в цій поїздці правительку Русі супроводжував священик Григорій, який був або наставником, або духівником, що могло означати – Ольга вже була хрещеною. Хоча можливо, що для додання особливої важливості візиту вона вирішила повторно здійснити обряд у самому Константинополі. Княгиня завжди трималася гордо, з гідністю. І за моменти приниження вона розквиталася, коли візантійському імператорові згодом довелося просити у неї військо. Ольга відповіла послам: мовляв, нехай приїде і почекає так, як я чекала у нього в порту, тоді і дам. Відбуваючи додому, княгиня, наречена у вірі Оленою, отримала благословення патріарха: «Благословенна ти в жонах руських, яко полюби світло, а тьму остави…»
   Після прийняття християнства Ольга передала управління державою Святославові, а сама зайнялася вихованням внуків – Ярополка, Олега і Володимира – у дусі православ’я. Пройшли роки, і князь Володимир, названий в билинах Красним Сонечком, покінчив з язичеством і охрестив Русь, знищуючи залишки святилищ давньої віри. Знаменитий історик С. М. Соловйов відзначав, що після прийняття християнства на Русі виникло також і нове ставлення до жінок. Завдяки княгині Ользі вони включилися в процес освіти, не поступалися чоловікам в «книжності», а також мали «в жіночому єстві чоловічу фортецю», інакше кажучи, займалися державними справами – освітою, культурою, будівництвом, лікуванням, воювали і приймали послів. Прикладом такого характеру була сама княгиня, яка фактично до самої смерті (11 липня 969 року) управляла Руссю, тому що Святослав майже весь час проводив у походах.
   Княжіння Ольги стало поворотом в історії Київської Русі, яка увійшла до політичної системи християнського світу. Завдяки її мудрості держава не потрапила в залежність ні від Візантії, ні від Німеччини. М. М. Карамзін писав, що Ольга «оволоділа стерном держави і мудрим управлінням довела, що слабка жінка може іноді дорівнювати великим чоловікам».

Скоропадський Павло Петрович
(1873—1945)

   Український військовий, політичний і державний діяч, гетьман України, що проголосив утворення Української держави


   Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 року і належав до відомого козацько-гетьманського роду, в якому було немало видних державних діячів: від уманського козака Федора Скоропадського, учасника Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, і до Івана Скоропадського, що став гетьманом України після І. Мазепи. По материнській лінії Марії Міклашевської родовід брав початок від Великого князя Литовського Гедиміна. Нащадок славного козацько-гетьманського роду після смерті батька був прийнятий в Петербурзький пажеський корпус, який успішно закінчив у 1893 році. Потім служив у гвардійському кавалергардському полку, командував ескадроном і був призначений полковим ад’ютантом.
   У 1898 році Павло одружився з Олександрою Дурново – дочкою генерал-ад’ютанта П. Дурново і княгині М. Кочубей. У цьому шлюбі народилося п’ятеро дітей: дочки – Марія, Єлизавета й Олена, і сини – Петро і Данило. З початком російсько-японської війни Скоропадський добився переведення в діючу армію.
   Кінець війни застав Павла на посту ад’ютанта головнокомандувача російських військ на Далекому Сході генерала Ліневича – родом також з українських козаків, – а повернувшись з фронту, полковник Скоропадський став флігель-ад’ютантом імператора Миколи II.
   Весною 1912 року Скоропадському було присвоєно звання генерал-майора і зараховано до почту Його Імператорської Величності. Незабаром ввірений йому лейб-гвардії Кінний полк, в якому служили сини російської аристократії і який носив неофіційну назву «Полк російських шевальє», перетворився на один із кращих в армії. У першому ж бою 6 серпня 1914 року полк розгромив німецьку бригаду, а його командир одержав вищу бойову нагороду – орден Святого Георгія.
   Лютнева революція застала генерал-лейтенанта Скоропадського командиром 34-го армійського корпусу. Зречення царя привело до того, що, на думку багатьох українських громадських діячів, втратив значення Переяславський договір. Розрив династичної унії Росії й України пожвавив український національний рух, і весною 1917 року в Києві виник власний представницький орган – Центральна Рада. Хоча Скоропадському була чужа соціалістична орієнтація Тимчасового уряду і Центральної Ради, він був військовою людиною і виконував накази командирів. Одним із таких наказів йому доручалося «українізувати» свій корпус.
   У жовтневі дні 1917 року, знаходячись в Генеральному військовому комітеті, Скоропадський отримав телеграму з Чигирина, де проходив Всеукраїнський козачий з’їзд. У донесенні повідомлялося, що він одноголосно вибраний отаманом Вільного козацтва. Незабаром Скоропадський скликав опозиційну Раді організацію – «Українську громаду», у керівництві якої стояли офіцери частин, що «українізувалися», лідери Вільного козацтва і представники української інтелектуальної еліти. Ідеологія її була доступна будь-кому: Україна в анархії, Центральна Рада безсила змінити ситуацію на краще і має бути замінена твердою владою, такою, що користується довірою народу, Найкращою формою влади, враховуючи історичні традиції, може стати гетьманство.
   29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд хліборобів, 6,5 тис. делегатів якого висловили незадоволеність політикою Ради, зокрема її соціалістичними експериментами і націоналізацією землі. З’їзд ухвалив: «Для порятунку країни нам необхідна сильна влада, нам необхідний диктатор, згідно старовинним звичаям – гетьман». Без жодного опору влада тут же вибраного гетьмана розповсюдилася за кілька днів по всій Україні. Лідери Ради залишалися на волі й активно засуджували переворот, відкидаючи заклики про співпрацю. Коли до осені 1918 року супротивники Скоропадського погодилися з фігурою гетьмана як тимчасового Президента України, було вже надто пізно – шанс укріпити національну владу і зберегти країну був упущений…
   Недовгі 7,5 місяців правління Скоропадського проте залишилися в пам’яті українців як період відносного благополуччя. За цей час уряд прийняв близько 400 законів. Першими з них стали два – про відновлення права приватної власності на землю і вилучення за ринковою вартістю частини землі у великих землевласників з метою наділу нею малоземельних селян, а також про поліпшення правового стану й умов праці робітничого класу. Найближчим часом був складений і прийнятий збалансований державний бюджет, забезпечена стабільність національної валюти, відновлено нормальне залізничне сполучення, впорядкована фінансова система. Гетьман сприяв перебудові системи української освіти, під його патронатом була створена Українська академія наук. Проте якраз всі ці успіхи в побудові незалежної держави перетворили Скоропадського на лютого ворога вождів як «червоної», так і «білої» Росії.
   Трагічна розв’язка настала в листопаді 1918 року. Терміново заклавши основу майбутніх армійських корпусів, Скоропадський спробував створити силу, здатну протистояти розпаду держави. Одночасно гетьман зважився на крок у бік природного союзника, 14 листопада 1918 року проголосивши федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Але саме ця заява і стала початком кінця кар’єри Скоропадського.
   У цій ситуації Скоропадський, все ще володіючи величезним авторитетом у військах і серед козацтва, міг узяти верховне командування армією в свої руки. Але побоюючись звинувачень в диктаторських замашках, він хотів покласти край братовбивчій сварці політичними методами. Французький консул з Одеси запропонував озброєну допомогу Антанти, але Скоропадський уже тверезо оцінив ситуацію. І він, і українська державність були приречені…
   Виїхавши за кордон, Павло Петрович мав намір завершити політичну кар’єру, проте обставини знову змусили його зіграти важливу роль в українській еміграції. Навколо Скоропадського об’єдналися інтелектуали, які розробили концепцію українського монархізму, а гетьманський рух в Європі був настільки могутнім, що викликав побоювання державного Центру УНР, який претендував на те, щоб поодинці представляти інтереси України.
   При Гітлері Скоропадський не користувався особливою довірою націонал-соціалістичних властей. Його впливу вистачало, щоб врятувати від репресій ряд українських діячів, зокрема, він добився звільнення німцями С. Бандери, А. Мельника і Я. Стецька. В кінці війни Павло Петрович з дочкою Єлизаветою намагався виїхати із зони можливої радянської окупації. Але потрапивши в Баварії під бомбардування, колишній гетьман був важко поранений і 26 квітня 1945 року помер у госпіталі католицького монастиря міста Меттен. Потім тіло його перепоховали на кладовищі в Оберсдорфі, де пізніше були поховані всі члени родини.
   Так закінчилося життя величного аристократа і генерала, що вибрав у важкі роки братовбивчої війни шлях служіння рідній землі і став певною сполучною ланкою російських і українських громадських кіл на новій політичній основі.

Хрущов Микита Сергійович
(1894—1971)

   Радянський державний і політичний діяч, перший секретар ЦК КПРС і Голова Ради Міністрів СРСР


   Народився Микита Сергійович 17 (5) квітня 1894 року в селі Калинівка Курської губернії в родині шахтаря. Після здобуття початкової освіти в церковно-парафіяльній школі з 14 років працював слюсарем на заводі, чистильником казанів, слюсарем на шахті. У 1918 році вступив у ряди ВКП(б). Брав участь в громадянській війні.
   Починав свою кар’єру М. С. Хрущов зі знайомства з Лазарем Кагановичем, який на початку 1920-х років очолював Компартію України. У 1925 році Хрущов зайняв свій перший пост – партійного керівника Петрово-Мар’їнського повіту Сталінської губернії. З 1931 року перебував на партійній роботі в Москві, в 1935—1938 роках – перший секретар Московського обласного і міського комітетів партії. У 1938 році М. С. Хрущов стає першим секретарем ЦК КП(б) і кандидатом в члени Політбюро ЦК ВКП(б), а ще через рік – членом Політбюро.
   Під час Великої Вітчизняної війни Хрущов входив в управління військових рад Південно-Західного напряму, Південно-західного, Сталінградського, Південного, Воронезького і 1-го Українського фронтів. Закінчив війну в званні генерал-лейтенанта.
   З 1944 року Хрущов знов перебуває в обоймі вищого керівництва України – спочатку він зайняв пост Голови Ради Міністрів УРСР, а з 1947-го – першого секретаря ЦК Компартії України. Смерть Й. В. Сталіна в березні 1953 року ініціювала боротьбу за владу в СРСР. У цей момент, коли Голова Ради Міністрів Г. М. Маленков залишив пост секретаря ЦК, Хрущов став фактичним керівником партаппарату, хоча аж до вересня 1953 року офіційно не був першим секретарем ЦК. «Боротьба за Кремль» досягла свого апогею. З березня по червень Л. П. Берія за підтримки вірних йому сил МВС зробив спробу захоплення влади. Щоб усунути суперника, Хрущов пішов на спілку із Маленковим. У вересні 1953 року Микита Сергійович був призначений першим секретарем ЦК КПРС.
   У липні 1955 року відбувся черговий Пленум ЦК, головним питанням якого була підготовка до чергового XX з’їзду партії, призначеного на лютий наступного року. В цей час одна з комісій ЦК займалася реабілітацією необґрунтовано репресованих під час сталінських «чисток». Ознайомившись з її доповіддю, Хрущов на засіданні Президії ЦК запропонував створити ще одну комісію – з розслідування діяльності Сталіна. Ця пропозиція зустріла різку відсіч з боку партійних «зубрів» – Молотова, Кагановича і Ворошилова. Проте «молоді» члени Президії (деякі з них опинилися в Політбюро завдяки Хрущову) – Булганін, Сабуров, Первухін, Кириченко, Суслов – підтримали генсека. Хрущов пообіцяв їм, що діяльність комісії буде секретною і що розслідування стосуватиметься «порушень соціалістичної законності», основна частина провини за які лежить на Берії.
   XX з’їзд КПРС почав свою роботу 14 лютого 1956 року. Спочатку все йшло у заздалегідь наміченому і звичному руслі. Звітна доповідь, промови членів Політбюро і делегатів зі всіх куточків Союзу. 1436 учасників з’їзду голосно аплодували, вставали з місць і висловлювали вірність ленінському курсу. І мало хто знав, яка боротьба велася навколо доповіді про діяльність Сталіна. До останнього моменту не було ясно, чи буде ця тема взагалі обговорюватися на з’їзді.
   З’їзд фактично завершився. Більшість іноземних і вітчизняних гостей з’їзду і журналістів вже роз’їхалися. Й у цю мить до порядку денного з’їзду була включена доповідь «Про культ особи і його наслідки». Хрущов не дарма зволікав. Він чекав, коли делегати з’їзду підтвердять його повноваження першого секретаря ЦК.
   «Товариші! У звітній доповіді Центрального Комітету партії XX з’їзду, у ряді виступів делегатів з’їзду, а також і раніше на Пленумах ЦК КПРС немало говорилося про культ особи і його шкідливі наслідки…» – так Микита Сергійович Хрущов у ніч на 25 лютого почав свою історичну доповідь. А далі була 4-годинна промова, що глибоко шокувала всіх присутніх у залі. Деякі делегати, не соромлячись, плакали, а дехто навіть знепритомнів. Чому так відбувалося, зрозуміти неважко. Ще недавно всі молилися на «світлий образ мудрого вождя». І раптом… Це була не просто констатація і критика окремих недоліків. Сталін, «геній радянського народу», був названий відповідальним за всі біди, що відбувалися з народом. Повна зневага принципів колективного керівництва і демократичного централізму, вбивство Кірова, катастрофічний економічний стан країни, масові репресії і терор 1930-х років, «розстрільний» XVII з’їзд партії (70 % учасників цього з’їзду були знищені під час «чисток»), депортація кавказьких народів. І багато іншого… Але, мабуть, найжахливішим було звинувачення Сталіна в страшних поразках Червоної армії в початковий період Вітчизняної війни. Був розвінчаний міф про Сталіна як про мудрого воєначальника, завдяки якому Радянський Союз розбив гітлерівську Німеччину.
   Дебати по доповіді вирішили не відкривати. Це й зрозуміло – дуже вже неймовірним здавалося те, що почули делегати з трибуни з’їзду. Не зважилися видавати і повну версію доповіді. За вказівкою ЦК на підприємствах і в установах були проведені збори, на яких мільйони радянських громадян були ознайомлені з основними положеннями доповіді.
   Звичайно, висновки доповіді Хрущова на XX з’їзді були неповними. Все зводилося, по суті, до ролі однієї людини, при цьому замовчувався незаперечний факт, що винна була вся система, уособленням якої є Комуністична партія. Існувала в доповіді і відверта брехня, на зразок того, що Сталін під час війни планував кампанії, користуючись тільки глобусом. І все-таки доповідь досягла своєї мети. Суспільство, навіть не знаючи всіх подробиць, сколихнулося.
   У червні 1957 року була організована змова з метою усунення Хрущова. Після повернення із зарубіжної поїздки він був запрошений на засідання Президії ЦК КПРС, члени якої сімома голосами проти чотирьох зажадали його відставки. Хрущов скликав Пленум ЦК, що відмінив рішення Президії. Після цього керівники «антипартійної групи» – Молотов, Маленков і Каганович – дістали відставку. У березні 1958 року Микита Сергійович зайняв пост Голови Ради Міністрів, зосередивши в своїх руках всі основні важелі влади.
   Перемога Хрущова, з одного боку, остаточно звільнила країну від небезпеки повернення сталінізму, але з другого – стала стартом згортання демократичних змін. Багато в чому це стало і причиною Карибської кризи 1962 року, яка ледве не призвела до початку атомної війни. І це ж стало причиною примусової відставки Хрущова в жовтні 1964 року – єдиного подібного випадку в історії СРСР.
   На пенсії Микита Хрущов, ім’я якого було фактично викреслене з історії Радянського Союзу, писав мемуари. Помер він 11 вересня 1971 року в Москві.

Кравчук Леонід Макарович
(народився 1934 р.)

   Державний і політичний діяч, перший Президент України


   Леонід Кравчук народився 10 січня 1934 року в с. Великий Житин Рівненської області. До приєднання західноукраїнських земель до УРСР Кравчуки мали всього 1,5 га землі, яка повинна була годувати всю родину. Доводилося наймитувати у заможних селян, тому родина пішла в колгосп, сподіваючись врятуватися від злиднів. Батько, Макар Олексійович, став агітатором, а матір, Єфимію
   Іванівну, вибрали в місцеву раду. З приходом німців батькові доводилося тривалий час ховатися від переслідувань, потім він пішов на війну і загинув. Мати все життя працювала в колгоспі.
   У 1942 році Леонід поступив у початкову школу, яку закінчив через п’ять років. Потім Кравчук вчився в Городищенській школі-семирічці, у випускному класі вступив до комсомолу. Школу Леонід закінчив з відзнакою і в 1950 році пішов на бухгалтерське відділення Рівненського кооперативного технікуму. У 1953 році Кравчук, також з відзнакою, закінчив навчання в технікумі. Вищу освіту Леонід Макарович здобув в Київському державному університеті. Вчився він добре, отримав спеціальність «економіст». З третього курсу Леонід почав займатися громадською роботою і подав заяву про вступ до партії. У травні 1957 року його прийняли кандидатом в члени КПРС, з 1958-го він став членом КПРС.
   В університеті Леонід Макарович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Антоніною Мішурою з Сумської області. Дівчина була сиротою, добре вчилася. У 1959 році у молодого подружжя народився син Олександр.
   Після закінчення університету в 1958 році вони були направлені на викладацьку роботу. Наступним кроком в кар’єрі стала постійна робота методистом-консультантом в Будинку політосвіти, потім завідуючим відділом пропаганди й агітації Чернівецького обкому КПУ. У 1967 році Кравчука направляють на навчання в Академію суспільних наук при ЦК КПРС, де він захищає дисертацію. У 1970—1989 роках Л. М. Кравчук працює в апараті ЦК КПУ в Києві. У головному партійному органі України Леонід Кравчук пройшов шлях від завідувача сектором до другого секретаря ЦК КПУ.
   У 1990 році відбулися перші демократичні вибори у Верховну Раду. Вони були відкритими і таємними, проходили за новими, відносно ліберальними законами. Леонід Макарович був вибраний по 39-му округу Ямпільському (Вінниччина), в який входили два райони – Ямпільський і Піщаний.
   Ця кампанія мала велике значення для подальшого становлення Кравчука як політика. Голова Верховної Ради України В. А. Івашко подав заяву про відставку. Було названо 27 кандидатів на пост, що звільнився, почалася «спікеріада». Леонід Макарович, виступаючи перед депутатами, відразу підкреслив, що головною програмою для нього є прийнята Декларація про суверенітет, яка житиме тільки тоді, коли кожна теза, викладена в ній, буде підкріплена відповідним законодавчим актом. Кравчук закликав якнайскоріше почати роботу над новою Конституцією.
   За кандидатуру Кравчука віддали свої голоси 239 парламентаріїв. Пропозицію про обрання Леоніда Кравчука Головою Верховної Ради України підтримали 292 депутати.
   У зимку 1991 року Кравчуку вдалося переконати більшість депутатів Верховної Ради в тому, що Україні слід прилучитися до проведення організованого Москвою референдуму з «бюлетенем Кравчука», який містив би таке питання: «Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України?». Під час республіканського опитування 80,17 % відповіли «так», що насторожило Москву. Відбувався процес поступового розвалу імперії.
   Сказати, що ситуація, яка виникла в Україні після серпневого путчу 1991 року, була складною, значить, не сказати нічого. Леонід Кравчук як керівник країни розумів, що будь-який різкий рух в ту або іншу сторону може вивести ситуацію з рівноваги, і тоді наслідки будуть непередбачуваними. Кравчук вичікував… І лише потім, зваживши всі обставини, він ініціював ухвалення доленосного для України рішення. Звичайно, не варто переоцінювати роль Леоніда Кравчука в тому, що 24 серпня 1991 року Україна отримала незалежність, але не варто її і недооцінювати. Головна заслуга Кравчука в тому, що відбулося це без кровопролиття і мирним шляхом.
   Позачергове засідання Верховної Ради України 24 серпня 1991 року проходило дуже бурхливо. Питання обговорювалися різні, але всі розуміли, що головне, для чого зібралися депутати, – це незалежність України. В ході засідання Леоніду Кравчуку кілька разів надавали слово, а в кінці засідання він зачитав текст «Акту проголошення незалежності України».
   1 грудня 1991 року, на перших в історії країни відкритих президентських виборах, Леонід Кравчук з кількісною перевагою був обраний Президентом України. Першим кроком президента Кравчука стало підписання документів про створення Співдружності Незалежних Держав. СРСР припинив своє існування. За короткий термін вдалося отримати відгуки від 120 країн, і з 87-ма з них були встановлені дипломатичні відносини.
   У той самий час економічний стан у країні погіршувався. Негативно вплинув на вітчизняний господарський комплекс односторонній розрив економічних зв’язків, ініційований Москвою. Розвал фінансової системи в 1992—1993 роках привів до інфляційного шоку. В результаті гострої політичної боротьби Верховна Рада восени 1993 року ухвалила рішення про дострокові парламентські і президентські вибори.
   Вибори президента були призначені на 26 червня 1994 року. Більшість населення України вірила в перемогу Л. М. Кравчука. Дійсно, в першому турі Леонід Макарович переміг, він отримав 37,68 % голосів виборців проти 31,25 %, отриманих Л. Д. Кучмою. Але в другому турі Кравчук набрав 45,1 % голосів, а Л. Д. Кучма – більше 52 %.
   Діставши відставку з поста президента, Леонід Макарович активно займається політичною і громадською діяльністю, кілька разів він обирався депутатом Верховної Ради України.
   Л. М. Кравчук назавжди увійшов до історії України. З його ім’ям пов’язано здобуття незалежності, ухвалення атрибутів держави, утворення Співдружності Незалежних Держав і створення умов для дистанціювання від СНД, початок інтеграції в європейські структури.

Кучма Леонід Данилович
(народився 1938 р.)

   Державний і політичний діяч, Президент України в 1994—2005 рр.


   Революції, що дарують народу свободу, – це святе. Але революції не можуть бути вічними, жодна країна не стане державою і жоден етнос не стане Народом з великої літери, якщо постійно знаходитиметься в революційному стані. Україна в середині 1990-х років втомилася від революцій. Саме тому люди і віддали свої голоси Леоніду Кучмі, політикові-практикові, який відрізнявся від своїх суперників з президентської гонки саме своєю спрямованістю на наведення економічного ладу.
   Майбутній Президент України народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкине Чернігівської області, на поліських болотах.
   Коли вибухнула війна, Данило Прокопович Кучма пішов на фронт і в 1944 році пропав безвісти десь під Новгородом, а решта родини (мати Парасковія Трохимівна і троє дітей) пережила гітлерівську окупацію. У 1955 році Леонід покинув рідні пенати і відправився поступати до інституту. Тоді ж він вперше в житті узяв в руки гроші, дбайливо накопичені матір’ю-колгоспницею.
   Юнак, що виріс у бідності, насамперед з’ясував, що на фізтеху Дніпропетровського університету – кузні кадрів для промисловості, що бурхливо росте, – найбільша стипендія. І не роздумуючи, поступив саме туди. Леонід з дитинства мав здібності до точних наук, тому вчився непогано, проявивши себе і в громадській роботі. Компенсуючи невеликий зріст, самолюбний хлопець завжди і у всьому прагнув бути першим. Кривдників притискував по комсомольській лінії, зате друзям допомагав усім, чим міг. І взагалі був, як то кажуть, душею компанії, не пропускаючи жодного студентського «заходу».
   У 1960 році Леонід успішно закінчив Дніпропетровський державний університет і отримав спеціальність інженера-механіка. Протягом 15 років він працював у ракетно-космічному конструкторському бюро «Південне» інженером, потім старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора. Молодий фахівець відразу ж почав наглядати супутницю життя, і незабаром після приходу в КБ на очі йому потрапила миловидна Люда Талалаєва, що співала в самодіяльному хорі. Людмила, хоч і була росіянкою, родом з уральського міста Воткинська, чудово виконувала українські пісні, добре готувала і взагалі стала ідеальною подругою Леоніда. У 1962 році вони одружилися, і незабаром у молодят народилася дочка Олена.
   У той час 28-річний Кучма вже був провідним конструктором КБ «Південне» і возив розробки заводу для випробувань на космодром Байконур. Під час підготовки до чергового пуску на стартовому майданчику сталося ЧП – загорілася ракета. Військові і цивільні чини, присутні на старті, кинулися врозтіч: всі пам’ятали про недавню катастрофу, що погубила десятки людей, включаючи Верховного маршала артилерії Недєліна. Не втратив самовладання лише Леонід Кучма, який і організував гасіння готової вибухнути ракети. Незабаром після цих подій він був висунутий на Державну премію, але ті, хто вирішував це питання, сказали: «Молодий ще, нехай попрацює».
   З 1975 по 1982 рік Леонід був секретарем партійної організації КБ «Південне», потім чотири роки працював першим заступником генерального конструктора КБ, а з 1986 по 1992 рік – генеральним директором виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод». У 1990 році Кучма захистив кандидатську дисертацію, а через два роки отримав звання професора. Нині він – член ряду Академій наук, що має немало урядових нагород, серед яких найпрестижніша в СРСР Ленінська премія за розробку ракет СС-18 і СС-20 і Державна премія України у сфері науки і техніки (1993).
   Професійна політична діяльність Кучми почалася з обрання його народним депутатом Верховної Ради України в березні 1990 року. Він був серед тих депутатів, які наступного року ухвалили доленосне для України рішення, проголосивши її незалежність.
   У жовтні 1992 року Президент України Леонід Кравчук призначив Кучму прем’єр-міністром нового реформаторського уряду молодої республіки і доручив йому проведення грошової реформи. Проте майже за рік його «прем’єрствування» «прориву до ринку» так і не відбулося. Вже через пару місяців інфляція в Україні підскочила в три рази, рвонули вгору ціни на енергоносії, почали зупинятися заводи. А прем’єр все кидався між президентом і Верховною Радою, вимагаючи додаткових повноважень, і погрожував відставкою у разі невиконання цих вимог. Проте незабаром не тільки ліміт надповноважень, але і ліміт довіри главі уряду був повністю вичерпаний.
   Хитрий Кравчук все розрахував правильно: Кучма ніколи не зважиться на серйозні зміни. Який «риночник» з людини, яка все життя була упевнена, що «економіка» і «держзамовлення» – синоніми? До того ж президентові було дуже зручно перекласти відповідальність за неминуче погіршення становищя в країні на вже «відіграну» фігуру. В той момент ніхто не міг собі навіть уявити, що саме ця фігура через рік переграє самого Кравчука.
   У вересні 1993 року чергове прохання прем’єра про відставку задовольнив Кравчук, а потім і парламент України. Після відставки Кучма керував Українським союзом промисловців і підприємців, удосконалював збирання тролейбусів у колишніх ракетних цехах на рідному «Південмаші». Постати з попелу «відіграному прем’єрові» допоміг його колишній прес-секретар Д. Табачник, що запропонував шефові в 1994 році стартову програму для майбутньої президентської кампанії. Розрахунок був зроблений на електорат Сходу і Криму: виборці цих регіонів у той час вже «наїлися» нав’язливої кравчуківської українізації й інтриг навколо автономії півострова на фоні безробіття, що росло.
   На відміну від Кравчука, Леонід Данилович виявився для виборця простим і зрозумілим. І працю в полі знає, і пісні під гітару співає, і дружину без потреби «в телевізорі не показує». До того ж на фоні фінансово-кримінальних скандалів, в яких по самі вуха загрузла тодішня київська еліта, провінціал, що «хотів багато зробити», насилу говорив по-українськи і мав репутацію «скривдженого владою», виглядав дуже непогано.
   У результаті Кучма переграв свого опонента. Він хоч і поступився Кравчуку в першому турі, проте в другому турі виборів отримав 52 % голосів. 19 липня 1994 року Кучма дав урочисту присягу Президента – третього в українській історії після Михайла Грушевського (у 1917 р.) і Леоніда Кравчука. У 1999 році Леонід Кучма був переобраний на другий термін.
   Десять років президентства Леоніда Кучми – дуже неоднозначний період в історії України. Країну, особливо під час другого терміну його перебування при владі, стрясали гучні політичні скандали, акції протесту, звинувачення перших осіб держави, у тому числі і самого Кучми, в тяжких злочинах. Але все ж таки при ньому в Україні зберігалася хай і відносна, але стабільність, була прийнята Конституція, проведені грошова і ряд інших важливих реформ. При Кучмі країну покинула остання боєголовка, що стало юридичним підтвердженням без’ядерного статусу країни, встановленого Декларацією про незалежність.
   Перед президентськими виборами 2004 року Конституційний суд надав голові держави, що діяв, можливість балотуватися на третій термін, проте той відмовився. Після приходу до влади Віктора Ющенка Леонід Данилович подав у відставку і зараз займається громадською і добродійною діяльністю.

Роксолана
(1506—1558)

   Наложниця, а потім дружина турецького султана Сулеймана I Прекрасного, що здійснила значний вплив на політику імперії Османа


   Улітку 1520 року Рустем-паша, всесильний візир молодого султана Сулеймана, прогулювався по невільничому ринку. Серед виставлених на продаж виснажених людей його погляд привернула молода дівчина сяйливої краси. Рустем-паша вирішив купити її і подарувати султанові. Таким чином, дівчина могла претендувати на високе положення, оскільки не вважалася рабинею. І вона скористалася своїм шансом сповна…
   Точний час і місце народження жінки, що згодом впливала на найважливіші історичні події, невідомі. Згідно з найпоширенішою версією, Анастасія (або Олександра) була дочкою священика Гаврили Лісовського з невеликого містечка Рогатин (нині – Івано-Франківська область). На той час ця територія належала Речі Посполитій і постійно зазнавала набігів кримських татар. При одному з набігів 15-річна дочка священика була захоплена і потрапила в рабство. Її, очевидно, спочатку переправили в Кафу (Феодосію), де знаходився найбільший невільничий ринок, а потім вона опинилася в Стамбулі.
   Потрапивши в гарем, русоволоса дівчина звернула на себе увагу султана Сулеймана. Її прозвали Хуррем, що в перекладі означає «Та, що сміється». Нам же вона більше відома під європеїзованим ім’ям Роксолана, тобто «русинка». Незабаром проста наложниця, яких у султана була велика кількість, стала його дружиною. Вона була не тільки досвідченою коханкою, але і цікавою співбесідницею, що добре зналася на мистецтві і державних справах.
   Не слід вважати, що становище першої й улюбленої дружини, радника у всіх справах, прийшло до Роксолани само по собі. У художній літературі і в кіно її образ часто ідеалізується, але насправді їй доводилося постійно інтригувати, бути жорстокою, іноді віддавати накази про вбивство неугодних людей. Але для тих часів все це було типове, і Роксолана-Хуррем, щоб вижити, мала приймати «правила гри» султанського двору.
   Первісток Сулеймана і Роксолани, Мехмед, народився в 1521 році. У них було чотири сини – Мехмед, Селім (що згодом успадкував трон після батька), Баязид, Джангир – і дочка Міріам. У 1530 році відбулося пишне весілля правителя імперії і Роксолани (звичайно, перед весіллям вона прийняла іслам). Після цього Хуррем отримала статус «баш-кадуні» – головної (а по суті єдиної) дружини султана. Роксолана вважалася однією з найбільш освічених жінок свого часу, вона приймала послів, відповідала на листи іноземних правителів, була в курсі подій, що відбувалися в імперії Османа і за її межами. За її наказом в Стамбулі побудовано декілька мечетей, лазень і медресе. Ця незвичайна жінка, що чудово розбиралася в політиці і цінувала мистецтво, по праву зайняла своє місце в історії. Вона померла в 1558 році і, після оплакувань невтішного чоловіка, була похована зі всіма належними почестями.

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович
(1570—1622)

   Політичний і військовий діяч, гетьман реєстрового козацтва, керівник походів до Криму і Туреччини


   Майбутній гетьман народився, ймовірно, близько 1570 року в селі Кульчинці поблизу міста Самбора (нині – Львівська область) і був вихідцем із занепалого шляхетського галицького роду православного віросповідання. Він закінчив один із кращих на той час польських учбових закладів – Острозьку академію на Волині, а потім відправився «за пороги», де під керівництвом Самійла Кішки пройшов військову школу.
   Починаючи з 1590-х років Сагайдачний вже брав участь у козацьких походах. З початку XVII століття він постійно знаходився в Запорозькій Січі і брав участь у походах на Молдову і Лівонію у війнах (1600—1601 рр.). У 1605 році він був обраний кошовим отаманом Січі і очолив ряд вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство.
   Сагайдачного вибрали гетьманом на початку 1610-х років. Він відразу ж узявся за реформу війська, щоб не перетворилося вільне козацтво в звичайні зграї розбійників. У своїх частинах гетьман підтримував жорстку дисципліну, бо, як свідчили сучасники, без палиці зовсім відвикли від слухняності козаки. Покарання за провину були нечувано жорстокими, але кращі воїни не нарікали, вони розуміли, що гетьман таким чином зміцнює їх бойовий дух.
   Історики відзначають, що в гетьманській діяльності Сагайдачний керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і одночасно схильністю до компромісів. У 1618 році Польща звернулася до нього з проханням допомогти королю Владиславу, що рушив на Москву. У гетьмана на цей час були зовсім інші плани, він якраз вів переговори з французьким послом Марконетом про союз проти турок, проте, оскільки в справі брав участь сам Владислав, козаки не могли відмовитися. Запорозьке військо в 20 тисяч шабель оволоділо Лівнами й Єльцем, розбило ополчення Пожарського і Волконського, проте Москву узяти не змогло. В результаті укладеного миру Владислав і його прихильники програли, але на військовій славі Сагайдачного ця поразка аніскільки не позначилася, бо самі запорожці не потерпіли жодної поразки у відкритому бою і до того ж повернулися додому з багатою здобиччю.
   Сагайдачний переніс столицю козацтва до Києва. Разом з усим Військом Запорозьким він записався до Київського Богоявленського братства, а в 1620 році переконав єрусалимського патріарха Феофана, що повертався з Москви, відновити на Україні православну ієрархію, знищену Брестською унією 1596 року. Патріарх висвятив Іова Борецького на митрополита Київського, а також ще чотирьох єпископів для Київської митрополії. Тоді ж гетьман надіслав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на московську службу. Польща примирилася з цим, тому що знову потребувала козаків: турки завдали їй страшної поразки під Цецорою. Польський король прохав у запорожців допомоги, і в серпні 1621 року Сагайдачний з величезною армією – 41 тис. вершників і артилерії з 22 гарматами – був уже на берегах Дністра.
   Більше місяця билися козаки з турками, здійснювали зухвалі набіги на ворожу територію, доходили до шатрів турецьких воєначальників. Але бої не дали вирішальної переваги жодній із сторін, і, не дивлячись на чисельну перевагу турецького війська, султан Осман II забажав миру, який був укладений 8 жовтня 1621 року на умовах, вигідних Польщі. У цьому поході, під час однієї з сутичок під Хотином, Сагайдачний був тяжко поранений.
   Польський король щедро нагородив запорожців за подвиги під Хотином, але козацького гетьмана це не радувало – йому вже недовго лишалося жити. Після тривалої хвороби Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві 20 квітня 1622 року на руках у своєї дружини Анастасії від ран, отриманих у Хотинському бою.

Паскевич Іван Федорович
(1782—1856)

   Військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал


   За переказами, родина Паскевичів походила з українського потомственого козацького роду полтавського полку, який бере свій початок від Паська, старшини в армії гетьмана Богдана Хмельницького. Іван Паскевич народився 8 (19) травня 1782 року в Полтаві. Його батько посідав посаду голови Верховного земського суду. Разом з другим сином, Степаном, він віддав Івана в Пажеський корпус. Серед інших учнів корпусу Іван був представлений імператорові Павлу I, в 1798 році дістав звання камер-пажа, а потім – лейб-пажа. Здібний хлопець сподобався імператорові, і при випуску з корпусу був зарахований в поручики лейб-гвардійського Преображенського полку.
   Після правління Олександра I кар’єра Івана Паскевича дещо сповільнилася. Шанс проявити себе молодому офіцерові випав в 1806 році, коли почалася Російсько-турецька війна. Іван потрапив в розпорядження генерала Міхельсона, який був призначений командуючим армією південного напрямку і вступив до Молдавії. У березні 1806 року колона військ вночі збилася з шляху. Паскевич самостійно зміг знайти дорогу, за що згодом був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня.
   У червні 1809 року Іван Паскевич отримав звання полковника і став командиром Вітебського мушкетерського полку, а в листопаді 1810 року він уже генерал-майор і командир 26-ї піхотної дивізії.
   Коли війська Наполеона вторглися на територію Російської імперії, дивізія входила до складу Другої армії під командуванням П. І. Багратіона. Перед Смоленською битвою на початку серпня 1812 року Паскевичу вдалося переконати вищих начальників дати бій не у відкритому полі, де росіяни явно поступалися супротивникові і були б швидко розбиті, а в самому місті. Нав’язавши французам важкі міські бої, російські частини змогли перегрупуватися і виграти так необхідний на той момент час. У Бородінській битві Іван Паскевич зі своєю дивізією відчайдушно захищав (під час бою під ним було убито двох коней) редут на Курганній висоті, що увійшов до історії під назвою «батареї Раєвського». З шести полків 26-ї дивізії в строю залишилося близько 1200 чоловік – одного полку. Потім Паскевич воював під Малоярославцем, Вязьмою, Красним, був нагороджений орденом Святого Володимира II ступеня. Під час закордонного походу російської армії 1813—1814 років дивізія Паскевича відзначилася у Битві народів під Лейпцігом 4—7 (16—19) жовтня 1813 року, після якої її командир отримав звання генерал-лейтенанта і був нагороджений орденом Святої Анни I ступеня. У січні 1814 року Івана Федоровича призначили командиром 2-ї гренадерської дивізії, разом з якою він брав участь в узятті Парижа в березні того ж року. Саме там, в Парижі, на одному з прийомів імператор Олександр I познайомив Паскевича зі своїм молодшим братом – тоді ще 18-річним Великим князем Миколою Павловичем, а згодом – імператором Миколою I. Ця зустріч переросла в дружбу, що визначила не тільки подальше життя генерала Паскевича, але і багато в чому хід історії Росії в другій чверті XIX століття.
   У 1817 році Іван Федорович одружився з Єлизаветою Олексіївною Грибоєдовою, троюрідною сестрою О. С. Грибоєдова. Через вісім років, після повстання декабристів, він вступився за автора «Горя з розуму» перед царем і зумів відвести звинувачення від свого родича. Треба сказати, що заступництво генерала стосувалося не тільки людей з вищого світу. Коли в 1816 році спалахнув так званий Смоленський бунт, Паскевич зумів розібратися в справі і встановив, що головна причина бунту – безконтрольне хабарництво місцевих чиновників. Після цього звинувачення з переважної більшості селян були зняті.
   В часи правління Миколи I Паскевич став однією з найбільш довірених осіб імператора. У 1826 році він був направлений на Кавказ як помічник (фактично контролер) головуправляючого А. П. Єрмолова. Ставши в 1827 році замість Єрмолова командиром Окремого Кавказького корпусу і намісником на Кавказі, І. Ф. Паскевич здійснив ряд блискучих перемог спочатку в Російсько-перській (1826—1828 рр.), а потім Російсько-турецькій (1828—1829 рр.) війнах.
   У червні 1831 року Паскевич замість померлого І. І. Дібича був призначений головнокомандуючим військами, надісланими на придушення Польського повстання. За неповних три місяці він розбив сили повсталих і 26 серпня штурмом узяв Варшаву. За це імператор подарував йому довічний титул князя Варшавського.
   У 1849 році І. Ф. Паскевич був призначений головнокомандуючим військами, надісланими до Угорщини для придушення антиавстрійських виступів. Після початку Кримської війни він прийняв командування військами на Західному кордоні і Дунаї (т. з. Дунайська армія). Під час одного з боїв воєначальник отримав важке поранення уламком снаряда і був змушений покинути армію. 20 січня 1856 року Іван Федорович Паскевич помер у Гомелі.

Горбачевський Іван Якович
(1854—1942)

   Хімік, біохімік, епідеміолог і гігієніст, громадський і політичний діяч


   У науці іноді буває, що над тією чи іншою проблемою безуспішно б’ються знамениті учені, а рішення знаходить який-небудь «вискочень». Так було і в XIX столітті, коли провідні хіміки і біохіміки намагалися штучним шляхом отримати сечову (уреатну) кислоту. Лібіх, Веллер, Фішер, Розен – ці імена були відомі всім, хто хоч би поверхово був знайомий з хімією і біохімією. А ім’я Івана Горбачевського до 1882 року було, по суті, нікому невідоме. Але саме він першим здійснив синтез сечової кислоти з гліцину, зробивши, таким чином, найважливіше наукове відкриття. І цим його внесок у науку не обмежився…
   Син греко-католицького священика, що народився в селі Зарубинці (нині Збаразького району Тернопільської області) 5 (17) травня 1854 року, після закінчення Тернопільської гімназії в 1872 році поступив на медичний факультет Віденського університету. Закінчивши його, молодий учений декілька років займався науковими дослідженнями в хімічному і фізичному інститутах Відня.
   Ще в 1838 році знаменитий хімік Юстус Лібіх писав: «В органічній хімії немає речовини, яка приковувала б до себе більше уваги, аніж сечова кислота». Відкриття Іваном Горбачевським способу синтезу сечової кислоти стало найбільшим успіхом у сфері органічного синтезу від часу першого синтезу органічної речовини (щавелевої кислоти) Ф. Веллером у 1824 році. Учений, якому на той момент ще не виповнилося тридцяти, був запрошений професором медичного факультету Празького університету (з 1920 року він почав називатися Карловим). Згодом Іван Якович кілька разів обирався деканом медичного факультету цього університету, а в 1902—1903 роках був його ректором. Весь цей час учений не припиняв свої наукові дослідження. Зокрема, він одним з перших указав, що амінокислоти входять до складу білків, і запропонував нову методику визначення змісту азоту в сечі й інших біологічних об’єктах. Його підручником «Медична хімія», написаним у 1904—1908 роках, досі користуються студенти чеських вузів.
   У 1906—1917 роках І. Я. Горбачевський був членом Вищої санітарної ради, в 1917—1918-х – міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини – першим у світі міністром охорони здоров’я. Він став одним з ініціаторів организації Українських університетських курсів, які в січні 1921 року були перетворені в Український вільний університет. У 1924 році Іван Якович був вибраний ректором університету, згодом він п’ять разів переобирався на цю посаду. Все своє життя учений прагнув до того, щоб українська наука була дійсно українською. Він опублікував декілька робіт, присвячених українській хімічній термінології, підготував два томи підручника «Органічна хімія» українською мовою (перший був виданий у Празі, другий, на жаль, так і залишився в рукописі).
   Про величезний авторитет І. Я. Горбачевського серед колег-учених свідчить той факт, що в 1900 році 46-річний учений став головою Міжнародного лікарського конгресу. Іван Якович був дійсним членом академій наук декількох європейських держав. Його знали і цінували і в Радянській Україні, в 1925 році учений став членом Академії наук УРСР, йому було запропоновано місце професора в Харківському університеті, але за станом здоров’я Іван Якович не прийняв цю пропозицію. У 1941 році було ухвалено рішення про відкриття медичного факультету Львівського університету, і планувалося, що 88-річний учений займеться організацією учбового і наукового процесу. Але планам цим не судилося було збутися: 24 травня 1942 року Іван Горбачевський помер у Празі, де і був похований на кладовищі Святого Матея.

Гудович Іван Васильович
(1741—1820)

   Військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал


   Кар’єра Івана Гудовича, уродженця села Розузкачечельке Подільської губернії (нині Ольгопіль Вінницької області), розвивалася стрімко. Здавалося, що перед сином таємного радника, генерального малоруського підскарбія[1] Василя Андрійовича Гудовича, відчинені всі двері. Він здобув блискучу освіту, вчився в університетах Кенігсберга і Лейпціга. У 1759 році Іван поступив на військову службу прапорщиком Інженерного корпусу, потім був флігель-ад’ютантом у графа П. І. Шувалова, одного з впливових вельмож єлизаветинського часу.
   Коли в кінці 1761 року на престол зійшов Петро III, брат Івана, Андрій Гудович став одним із прибічників імператора серед офіцерів. Потягнувся було за братом і Іван, призначений у той час генерал-ад’ютантом дядька Петра ІІІ, принца Георга Шлезвіг-Гольштинського. Але влада в Росії має властивість мінятися, і далеко не завжди передбачено. Петро III процарював 186 днів, після чого був позбавлений влади і через тиждень помер при загадкових обставинах. Катерина II, що зайняла престол, явно не полюбляла тих, хто піднісся при її «гаряче любимому» чоловіку. Потрапили в опалу і Гудовичі. Іван був заарештований і поміщений під охорону суворого караулу.
   Навіть після того, як через три тижні Іван Гудович був відпущений, здавалося, що на його кар’єрі, що добре починалася, можна ставити хрест. Проте в наступному, 1763 році, він уже командує Астраханським піхотним полком. По-справжньому ж талант воєначальника Івана Гудовича розкрився під час Російсько-турецької війни 1768—1774 років. У битві під Хотином 11 липня 1769 року частини Гудовича спочатку відбили декілька атак переважаючих сил противника, а згодом розбили турок, що засіли в Рачевському лісі. Потім були Ларгська і Кагульська битви, узяття Бухареста 14 листопада 1770 року, битва при Одалунах. У 1772 році Іван Васильович тяжко захворів і покинув армію, але як тільки дозволило здоров’я, повернувся у військо.
   Після завершення війни і підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору Іван Гудович командує дивізією, розквартированою в районі Очакова і річки Південний Буг. У 1785 році указом імператриці Катерини II він призначений тамбовським і рязанським генерал-губернатором, із збереженням посади інспектора армії по інфантерії і кавалерії. Коли в 1787 році почалася чергова Російсько-турецька війна, Іван Васильович проситься на фронт, де командує корпусом. У ході війни корпус Гудовича відзначився узяттям Хаджи-бея, фортеці Килія і, особливо, штурмом Анапи в червні 1791 року, коли 7 тисяч бійців під командуванням Івана Гудовича зламали опір 15-тисячного гарнізону. За часів цієї війни Іван Васильович не тільки успішно командував військами, але і влаштовував особисте життя – в 1788 році його обраницею стала Парасковія Кирилівна Розумовська, дочка останнього гетьмана Малоросії Кирила Розумовського.
   У 1796 році із-за чвар з фаворитами старої імператриці Катерини II Іван Гудович покинув службу. В часи правління Павла I він знову в армії, у фаворі у нового імператора, отримав титул графа, в 1798 році призначений київським, а потім подільським генерал-губернатором. Проте за критику прусських порядків, що запровадилися в армії, в 1800 році він дістав відставку.
   Утретє Іван Гудович прийшов на державну службу в 1806 році. Знаходячись на посаді головнокомандуючого в Грузії і Дагестані, він не тільки енергійно керував військами в ході чергового протистояння Російської імперії й імперії Османа 1806—1812 років, але і доклав немало зусиль по боротьбі з епідемією чуми, що охопила Кавказ. У 1809 році Гудович був призначений головнокомандуючим у Москві, наступного року його введели у Державну раду. Відзначитися у війні з Наполеоном немолодий воєначальник вже не встиг (це за нього зробив його син Андрій Гудович) – у 1812 році він остаточно подав у відставку і 22 січня 1820 року тихо помер в рідному Ольгополі.

Розумовський Кирило Григорович
(1728—1803)

   Державний і політичний діяч, останній гетьман Війська Запорозького, президент Імператорської академії наук


   Чи добився б Кирило Розумовський неймовірних висот, якби він не був братом Олексія Розумовського, а той, у свою чергу, не зачарував своїм голосом і красою майбутню імператрицю Єлизавету Петрівну? Напевно, ні. Але навряд чи Кирило Розумовський увійшов би до історії, якби всі його заслуги обмежилися тим, що він був молодшим братом фаворита цариці. Адже брати Розумовські – і Олексій, і особливо Кирило, – піднісшись, відстоювали не тільки свої інтереси (хоча про них вони ніколи не забували), але й інтереси своєї батьківщини – України. А робити це було дуже непросто…
   Кирило Розум народився 18 (29) березня 1728 року в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку (нині Козелецького району Чернігівської області) в родині простого козака. Через три роки його брат Олексій потрапив до придворної капели в Петербурзі і, звернувши на себе увагу Єлизавети, став її фаворитом. Коли Єлизавета стала на престол у 1741 році, Олексій був камергером, а в наступному році імператриця і син козака таємно повінчалися в підмосковному селі Перово. У 1742 році Олексій викликав до Петербурга молодшого брата.
   У 1743 році у супроводі ад’юнкта Академії наук графа Григорія Теплова Кирило був відправлений на навчання за кордон. Хлопець побував у Берліні, де вчився у відомого математика Ейлера, слухав лекції в університеті Геттінгена, відвідав Францію й Італію. У 1745 році Розумовський (прізвище він, як і його брат, змінив у 1744-му) повернувся до Петербурга.
   У 1746 році Кирило Розумовський був затверджений президентом Імператорської академії наук. Навряд чи призначення на цю посаду відповідало вікові, досвіду і можливостям 18-річного хлопця, але в указі Єлизавети було відзначено, що зроблене це «з міркувань особливої здібності, що вгледілася в ньому, і придбаного в науках мистецтва», і охочих заперечити думку імператриці не знайшлося.
   Після смерті в 1734 році гетьмана Данила Апостола Україна управлялася тимчасовою колегією, що складалася з 12 чоловік. У травні 1747 року Єлизавета, що благоволила до України (багато в чому, звичайно, завдяки братам Розумовським), видала указ «Про обрання в Малоросії гетьмана за колишніми правами і звичаями». У лютому 1750 року на раді в Глухові Кирило Розумовський був обраний гетьманом Війська Запорозького.
   Треба сказати, що спочатку новий гетьман без особливого ентузіазму поставився до свого нового призначення. Тільки у 1751 році, та і то після того, що не залишилось можливості для заперечень наказу Єлизавети, він відправився в Глухів – тодішню столицю Гетьманщини. Проте згодом ситуація змінилася.
   Указом імператриці була відновлена автономія України, спостереження за українськими справами було передане від Сенату в Колегію закордонних справ, як це було при колишніх гетьманах. За час свого правління К. Розумовський прагнув перетворити Україну на самостійну (наскільки це було можливо) державу європейського зразка. Були проведені прогресивні судова і військова реформи, прийняті заходи щодо розвитку української торгівлі і промисловості, гетьман мав намір розвивати освіту, зокрема, відкрити в Глухові перший український університет.
   На жаль, більшість благих намірів Кирила Розумовського так і залишилися нереалізованими. Програма модернізації України і активізація української старшини, що послідувала за нею, не входили в плани царського уряду, і ще при Єлизаветі, в середині 1750-х років, політичні і економічні права української автономії були твердо обмежені. Катерина II прихильно ставилася до Кирила Розумовського, оскільки той брав активну участь у двірцевому перевороті 1762 року, внаслідок якого вона зайняла престол. Але коли в 1764 році козацька рада подала їй петицію з проханням зробити гетьманську владу спадковою, імператриця розгнівалася, викликала Розумовського до Петербурга і змусила зректися гетьманства. Кирило Григорович був «обсипаний» нагородами і почестями – йому дали чин генерал-фельдмаршала, призначили величезну пенсію, подарували маєтки. Але більше в Україні гетьманів не обирали…
   Останні роки життя Кирило Розумовський провів у своїй резиденції в Батурині. Тут він і помер 9 січня 1803 року і був похований в склепі на території побудованої за його наказом Воскресенської церкви.

Трощинський Дмитро Прокопович
(1749—1829)

   Державний діяч, президент Поштового департаменту, міністр юстиції, меценат


   Життя Дмитра Прокоповича Трощинського – це ще один яскравий приклад того, як людина, не маючи «стартового майданчика», зуміла піднятися на державний олімп і увійти до історії. Син військового писаря, що народився 26 жовтня 1749 року в Глухові (нині Сумська область), вчився грамоті у парафіяльного дячка. Такий початок «кар’єри», здавалося, мало що обіцяв. Але хлопець був наполегливий, розумний і кмітливий не за віком. Після закінчення духовної семінарії Дмитро потрапив в Малоросійську колегію, потім став полковим писарем. Завдяки своїм якостям Трощинський припав до душі генерал-аншефові князеві М. В. Рєпніну, який узяв його секретарем, а потім зробив управителем своєї канцелярії.
   Не втрачаючи зв’язку з Рєпніним, на початку 1780-х років Дмитро працює разом з іншим вельможею, що швидко набирав силу у той час, – своїм земляком О. А. Безбородьком. У відсутність свого покровителя Дмитро Прокопович часто докладав про справи особисто імператриці, чим і заслужив її прихильність. У 1793 році Катерина призначила Трощинського своїм статс-секретарем і одночасно членом Поштового департаменту.
   Як і багато його сучасників, при Павлові I Трощинський спочатку ще більше піднісся – він став сенатором і президентом Поштового департаменту, але потім потрапив в опалу і був звільнений зі всіх посад. Проте його кар’єра на цьому не закінчилася…
   У ніч на 12 березня 1801 року відставний чиновник був викликаний в імператорський палац. Саме Дмитру Прокоповичу було доручено написати знаменитий маніфест про сходження на престол Олександра I, в якому цар відмовлявся від політики Павла I і урочисто присягався «управляти Богом нам врученим народом по законах і по серцю в бозі спочилої найяснішої бабці нашої государині імператриці Катерини Великої». Трощинському було повернене звання сенатора і відділи поштового відомства. Незабаром він став членом Державної ради і головою міністерства уділів, яке управляло землями і майном імператорського двору.
   Незважаючи на благовоління Олександра, Дмитро Прокопович не підтримував реформ молодого царя і в 1806 році вийшов у відставку, поселившись в полтавському маєтку в с. Кибенцях. У 1812 році Трощинський був вибраний предводителем полтавського дворянства. Через два роки він зустрічав імператора, що повертався з-за кордону. Досвідчений сановник знову потрапив у поле зору Олександра, який призначив його міністром юстиції. На цій посаді він пробув три роки, після чого знову і на цей раз остаточно покинув службу. Помер Дмитро Прокопович 26 лютого 1829 року.
   Крім свого внеску в справи державні, Д. П. Трощинський був відомий своєю добродійною і просвітницькою діяльністю. Зокрема, він був другом і покровителем багатьох українських письменників і художників – В. Капніста, В. Боровиковського, П. Коропчевського, безпосередньо сприяв першому виданню «Енеїди» Котляревського, мав домашній театр, яким керував за допомогою Василя Гоголя-Яновського, син якого Микола – в майбутньому видатний письменник, також за участю Трощинського був улаштований в Ніжинську гімназію.

Завадовський Петро Васильович
(1739—1812)

   Видатний державний діяч, перший міністр освіти Російської імперії


   Те, що Петра Завадовського балувала доля, це безперечно. Але не підлягає сумніву і те, що він умів користуватися благоволінням долі і сильних світу сього. Причому не тільки заради свого блага, але і на користь іншим.
   Родина Завадовських була хоч і знатною, але небагатою. Через це Петро, що народився 10 січня 1739 року на Чернігівщині, був спочатку відправлений до діда по материнській лінії, а потім на навчання в єзуїтське училище до Орші (яка тоді знаходилася у складі Речі Посполитої). Закінчив своє навчання Петро Завадовський в Київській духовній семінарії, звідки був направлений на службу в Малоросійську колегію. Здібний і працелюбний хлопець звернув на себе увагу графа П. О. Рум’янцева, який в 1765 році був призначений генерал-губернатором Малоросії. Незабаром Петро став управителем секретної канцелярії Рум’янцева, разом зі своїм покровителем брав участь в Російсько-турецькій війні, відзначився в декількох битвах.
   У 1775 році Рум’янцев представив Петра Завадовського імператриці. Привабливий і красивий юнак справив враження на Катерину і став її фаворитом. Це явно не входило в плани іншого повіреного цариці – Григорія Потьомкіна, і він зумів добитися віддалення Завадовського від двору. Втім, віддалення це пройшло тихо і мирно – Петрові, ще недавно синові бідного офіцера, були подаровані обширні маєтки в Чернігівській і Могильовській губерніях. При Катерині Завадовський займав різні відповідальні пости – управителя Санкт-Петербурзьким дворянським і Міським позиковим банками, голови комісії законів, керівника спорудження Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі й ін.
   В день воцаріння Павла I – 5 квітня 1797 року – Петро Васильович отримав звання графа, але так само швидко потрапив у немилість і був відправлений у відставку. Здавалося б, доля вже далеко немолодого сановника – доживати свій вік у маєтку, але через чотири роки Петра Завадовського знов було покликано на державну службу – цього разу Олександром I. 8 вересня 1802 року імператор підписав указ про права і обов’язки Сенату і маніфест про утворення міністерств. Того ж дня П. В. Завадовський зайняв пост міністра народної освіти – першого в історії імперії. Під керівництвом Петра Васильовича були утворені учбові округи (1803), відкриті університети в Харкові, Казані, Дерпті (нині Тарту), Вільно (Вільнюсі) і затверджені їх статути (1802—1804), інші вищі учбові заклади, гімназії і школи. Граф вважав, що освіта повинна зближувати різні соціальні верстви і бути безкоштовною, і, по можливості, керувався цими принципами в довіреному йому міністерстві.
   В останні роки життя Петро Васильович працював у Державній раді Російської імперії, очолював Комісію зі складання законів. Людина, що побачила за своє життя п’ять царювань, померла рівно через 73 роки після свого народження – 10 січня 1812 року. Похований Петро Завадовський в Санкт-Петербурзі, на Лазарівському кладовищі Олександро-Невської лаври.

Розумовський Олексій Кирилович
(1748—1822)

   Державний діяч, сенатор, міністр народної освіти Російської імперії


   Від шлюбу з Катериною Іванівною Наришкіною останній гетьман України Кирило Розумовський мав шість синів і п’ять дочок. Первісток, Олексій, народився 12 вересня 1748 року в Санкт-Петербурзі. Разом з молодшими братами він вчився в спеціально створеному для них «інституті», де їм викладали ад’юнкти Санкт-Петербурзької академії наук. Потім, в середині 1760-х років, продовжив навчання в Німеччині, Англії, Італії. Після чотирьох років навчання Олексій повернувся до Росії, як камер-юнкер служив при дворі Петра III, потім Катерини II.
   З дитинства звиклий до привілейованого стану родини, Олексій Розумовський пишався своїм походженням, проте не поспішав просуватися по кар’єрних сходах. У 1775 році він був підвищений в дійсні камергери, але вже в 1778 році вийшов у відставку і поселився разом з дружиною і дітьми в своєму підмосковному маєтку Горенки. Проживши вісім років як не дуже обтяжений турботами поміщик (як згадували сучасники, його головним захопленням були оранжереї, в яких росли екзотичні рослини, зібрані зі всього світу), Олексій Кирилович повернувся на державну службу, в 1786 році став сенатором і таємним радником і знову переїхав до Санкт-Петербурга.
   У 1795 році граф Розумовський знову подав прохання про відставку. Що послужило причиною такого кроку, достовірно невідомо: за однією з версій, Олексій Кирилович відмовився підтримати один із запропонованих імператрицею Катериною законів і його «попросили» піти, за другою – він розраховував зайняти пост міністра комерції, проте цей пост віддали іншому, і відставка стала формою протесту і образи, згідно з третьою ж версією Розумовському довелося піти через сімейні нелади.
   Хоч би там як, Олексій Кирилович знову поселився в Горенках, де перечекав останній рік Катерини II і неспокійне царювання Павла I. Важко сказати, чи розраховував він в черговий раз повернутися на службу, тим більше, що Олександр I спочатку не звертав на нього своєї високої уваги. Але в 1807 році Олексій Розумовський призначений на посаду опікуна Московського університету (ця посада мала на увазі і опікування над Московським учбовим округом). З помітних нововведень, упроваджених О. К. Розумовським на цій посаді, можна відзначити указ про обрання ректора не на рік, а на три (як було раніше), а також організацію товариства дослідників природи і експедицій по вивченню природи Московської губернії.
   Вершиною кар’єри Олексія Кириловича Розумовського стала посада міністра освіти, на якій він в 1810 році змінив ще одного вихідця з України П. В. Завадовського. У перші два роки діяльності О. К. Розумовського на посту міністра в країні були відкриті 72 парафіяльні школи, 24 повітових училища, декілька гімназій та інших учбових закладів, вжиті заходи щодо поліпшення якості викладання, відкрито декілька наукових товариств; при Московському університеті установлено першу кафедру слов’янської словесності. При особистому сприянні графа Розумовського був розроблений статут Царськосельського ліцею і відбулося його відкриття. Цікаво, що Розумовський, в молодості вольтер’янець і вільнодумець, будучи міністром, радикальним чином поміняв свої погляди і виступав за обмеження впливу іноземців на процес навчання і введення богослов’я як основної дисципліни. У 1816 році О. К. Розумовський подав у відставку, цього разу остаточно, і до самої смерті жив у своєму маєтку в селі Почеп Чернігівської губернії, де і помер 5 квітня 1822 року.

Каденюк Леонід Костянтинович
(народився у 1951 р.)

   Перший космонавт незалежної України


   Треба сказати, що питання: «Хто перший український космонавт?» – є предметом суперечок. Ще 28 квітня 1960 року харків’янин Валентин Бондаренко був зарахований до першого загону космонавтів. З 31 травня він проходив підготовку до космічного польоту на кораблі «Восток». У кінці лютого 1961 року Валентин проходив десятидобове випробування в сурдо-барокамері. В кінці експерименту в камері сталася пожежа, Бондаренко був ще живий, коли його витягнули, але врятувати його життя лікарям не вдалося.
   Першим українцем, що побував у космосі, і четвертим серед усіх радянських космонавтів, став Павло Попович, уродженець міста Узин Київської області. З 12 по 15 серпня 1962 року він зробив на кораблі «Восток-4» перший в історії груповий космічний політ спільно з А. Ніколаєвим, який пілотував «Восток-3». Іншим разом у космосі П. Попович побував з 3 по 19 липня 1974 року як командир космічного корабля «Союз-14» (разом з бортінженером Ю. Артюхіним).
   Всього з 1961 по 1991 рік космічні польоти здійснили близько тридцяти українців. Не виключено, що при певних обставинах серед них міг опинитися і Леонід Каденюк. Але доля розпорядилася інакше. Саме він (якщо вже дотримуватися точних формулювань) став першим космонавтом – громадянином незалежної України.
   Народився Леонід Каденюк 28 січня 1951 року на Україні в селі Клишковці Хотинського району Чернівецької області. У 1967 році Леонід поступив в Чернігівське вище військове авіаційне училище, закінчив його в 1971-му, після чого працював у ньому ж льотчиком-інструктором.
   У 1976 році Леоніду Каденюку повезло – його зарахували в «дев’ятку», четвертий після знаменитого «гагарінського» набору загін радянських космонавтів. У 1977 році, не перериваючи тренувань в центрі підготовки космонавтів, Леонід закінчив школу льотчиків-випробувачів при Науково-випробувальному інституті імені В. П. Чкалова ВПС СРСР, отримав спеціальність «військовий льотчик-випробувач».
   У кінці 1970-х років Радянський Союз почав розробку нового напрямку своєї космічної програми – польоти на кораблях багаторазового використання «Буран». У 1978 році Леоніда Каденюка відібрали в число тих, хто повинен був стати командиром радянських космічних «човників». У 1978—1983 роках він проходив інтенсивну підготовку до польотів на кораблях типу «Буран». Свій перший і єдиний політ «Буран» в автоматичному режимі (у цьому, до речі, була його істотна відмінність від американських «човників», які могли сідати тільки в ручному режимі) зробив 15 листопада 1988 року. Проте незабаром, в 1990 році, програма була згорнута. Після цього Каденюка як командира космічного корабля «Союз-ТМ» «перекинули» на підготовку до польотів на станцію «Мир».
   Про те, що між Україною і США підписана угода про розвиток космічної співпраці, Леонід Каденюк дізнався по телевізору. Він написав листа в Національне космічне агентство України, і його включили в число 30 претендентів на одне місце, «заброньоване» за українським космонавтом в космічному кораблі «Коламбія». Виявилось, що американці шукали «суперпілота», людину з великим льотним досвідом, більше того, Каденюк проходив підготовку саме як пілот корабля багаторазового використання. У 1996 році НАСА і Українське космічне агентство зробили свій вибір – у космос від України полетить Леонід Каденюк.
   У липні 1996 року Леонід прибув у США для проходження підготовки. 19 листопада 1997 року космічний корабель «Коламбія», на борту якого, окрім Леоніда Каденюка, було шість американських астронавтів, стартував з мису Канаверал. Однією з головних цілей польоту і експериментів, що проводились українським космонавтом на борту «Коламбії», було дослідження впливу невагомості на розвиток рослин у космосі.
   5 грудня 1997 року «Коламбія» благополучно приземлилася. Так закінчився політ першого космонавта незалежної України, першого і, хочеться сподіватися, далеко не останнього.

Троцький (Бронштейн) Лев Давидович
(1879—1940)

   Діяч міжнародного робітничого і комуністичного руху, державний, військовий і політичний діяч, теоретик марксизму, письменник