Назад

Купить и читать книгу за 69 руб.

Вы читаете ознакомительный отрывок. Если книга вам понравилась, вы можете купить полную версию и продолжить читать

Намір

   Звичайний підліток Петрик П’яточкін раптом отримує надзвичайний подарунок долі – феноменальну пам’ять. Та цей несподіваний дар підкидає хлопцю небезпечні сюрпризи, парадоксальні відкриття й дивовижні одкровення.


Любко Дереш Намір

   Смерть – це стріла, пущена в тебе, а життя – та мить, що вона летить до тебе.
Аль-Хусрі
   Я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды.
БГ
   © Дереш Л., 2008, 2014
   © © Shutterstock.com / Nejron Photo, обкладинка, 2014
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2008, 2014
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2014
   Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
   © Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

Наміри П. П’яточкіна

   Добрими намірами вимощена дорога відомо куди. Однак що ми можемо знати про наміри Любка Дереша чи героя його роману Петрика П’яточкіна? Лише те, що зафіксовано в тексті «Наміру». Не так уже й багато. Але для уважного читача – достатньо.
   Отже, що ми маємо в романі?
   Маємо напівфантастичну історію людини з «феноменальною пам’яттю», авантурний роман-дао.
   Маємо кілька важливих філософсько-світоглядних тез чи, як тепер кажуть, «тєлєг».
   Маємо низку коментарів та пояснень цих «тєлєг», за обсягом співрозмірних із занудно-натужними спробами матрицівського Морфея пояснити Нео суть соліпсизму.
   Ідеї, що їх ілюструє в «Намірі» Дереш, також не нові, але часто представлені в такому несподіваному ракурсі, що цілком можна припустити, ніби автор до всього дійшов сам. Це трапляється з обдарованими людьми.
   Пригадую, вічний двигун я винайшов у семирічному віці, мастурбацію – в дев’ять, а в 17 із жахом зрозумів, що всі мої дотихчасові екзистенційні відкриття вже сформульовані відомим афористом Шопенгауером. Втім, тут не про мене й не про Шопенгауера. Тут про Дереша.
   У «Намірі» автор помітно відійшов від прийомів, раніше щедро зичених у Стівена Кінга, випробовуючи тепер методику, схожу на Коельївску. Кажу «схожу», бо знаю, що Любко, як і я, досить скептично ставиться до Коельйо. Втім, утішним є те, що містика в «Намірі», на відміну від попередніх Дерешевих книг, не виступає очевидним сюжетним тлом, а ховається в розломах інтелектуальних конструкцій. А сама наявність цих конструкцій свідчить про те, що аудиторія Любка Дереша, мабуть, дорослішатиме разом із автором: далеко не кожен тінейджер (а більшість критиків з дурного дива зараховують Дерешеві книжки до «молодіжної» літератури) осилить ідеї, викладені в «Намірі». Прикметним бачиться також відхід від молодіжно-субкультурного антуражу – sex & drugs & rock’n’rol якщо й з’являються в цій книзі, то десь на маргінесах, щоб не сказати – «за кадром». До очевидних переваг «Наміру» слід також зарахувати цілком вправну романну форму, добре відчуття ритму й композиції.
   «Намір», безумовно, – роман-пошук. Чи не вперше Любко Дереш намагається з’ясувати в книзі якісь питання, що цікавлять власне його, Любка Дереша, а не той соціально-віковий прошарок, до якого автор ще донедавна належав. І це привід для оптимізму, бо:
   – по-перше, людина, яка пише для себе, якраз і має всі шанси та права називатися і насправді бути письменником;
   – по-друге, лише в «письмі для себе» можливий той рівень свободи, коли починається т. зв. «виписування» і справжня робота над словом.
   А відсутність справжньої роботи над словом і є наразі найбільшою вадою як «Культу», «Ящірки» й «Пітьми», так і «Наміру».
   У суто літературному аспекті тексти Дереша демонструють цілком задовільне володіння загальною конструкцією книги, стилістичну зграбність та інтелектуальну напругу. Авторові цілком непогано вдаються повнокровні, живі образи, іноді – вдалі метафори, іноді – замалим не поетичні рядки. Однак усе ще накульгують мова та інтонація.
   Вправний у великій формі, в межах абзацу чи навіть окремого речення автор часто спотикається, губить інтонацію і сам губиться в безсистемній лексиці. Це, звісно, хвороба, але хвороба росту, і «вилікуватися» від неї можуть допомогти добрі літредактори та колеги по перу. В ролі «доброго літредактора», а заодно й «колегою по перу» в цьому виданні спробував побути і я, хоч мені, Любковому приятелеві, не гоже ані особливо лаяти, ані занадто хвалити автора. Тож озвучені тут спостереження та претензії слід розглядати не як літературознавчий аналіз, а як фрагмент дружньої бесіди, яких у нас із Любком було колись доволі.
   У рамках розмови про «Намір» (якщо б така відбувалася у нас із ним насправді) я не оминув би спокуси згадати ще один трактат про людину з феноменальною пам’яттю, а саме – Борхесову новелу з 1944 року «Фунес, диво пам’яті». У цій новелі Борхес старанно уникає будь-якої фантастичності чи містики. Феноменальну пам’ять він описує гранично сухо, стримано, замалим не в категоріях марксизму. Однак про володаря цього феномену Фунеса каже таке: «…підозрюю, він був не здатен мислити. Адже мислити – означає забувати, забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагуватися. В загромадженому предметами світі Фунеса були тільки деталі, подробиці, до того ж дані лише безпосередньо».
   Чудо пам’яті Петрика П’яточкіна (мультяшного героя, не забудьмо) полягає якраз у протилежному – через феноменальну пам’ять про найдрібніші деталі вийти на узагальнення такого рівня, що за ними вже палахкотить Сяйво Абсолютної Істини. Втім, Любко Дереш ніколи б не написав ці слова з великої літери. Дереш достатньо іронічний (і щодо власних ідей, і щодо спроможності читачів їх зрозуміти), часами самоіронічний, як і належить авторові, здатному зліпити образ надлюдини з анімованого вихованця дитсадка.
   А робота над словом… Можливо, Любко колись спробує писати вірші й відчує, як сугестивна щільність поетичного слова дарує підказки прозаїку. Підказки в точності означень, у звучанні, в ритміці. Поезія починається зі слова, з рядка. Проза починається з абзацу. «…Абзац є приреченістю. Аж в абзаці проступає невідворотність дискурсу. Абзац – це вже контекст», – каже Тарас Прохасько і, повірте, знає, що каже.
   Сподіваюся, отже, що добрий «Намір» Любка Дереша – ще один камінь у мощеній стежці до пекла справжньої літератури. Це єдине пекло, потрапити в яке мріє кожен, хто мислить текстами, тож, Любку, – до зустрічі в пеклі!

   Щиро твій – Іздрик

Розділ І
Хлопчик із феноменальною пам’яттю

1

   Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що зазвичай ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а отже, втрачається весь перчений контекст. Тому, перш ніж посилатися на якусь хохму, я розповідаю її повністю. Ну ось.
   Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:
   – Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять бокалів пива!
   Хлопчик на сцені випиває п’ять бокалів пива. Овації.
   – А зараз, – продовжує конферансьє, – хлопчик із феноменальною пам’яттю облюрає глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик із феноменальною пам’яттю!
   Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю – це про мене.

2

   Для мене все почалося в одинадцять років. Я виліз на дерево і побачив там щось таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з мілкої калюжі на бурхливий океан.
   Мабуть, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось текуче, туге, іронічне… Справді, не пригадую.
   Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягло підкорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що видно з його верхівки.
   Липа, про яку я говорю, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й вищі дерева – буки, приміром, два височенних дуби. Про ліс годі й говорити – але ж там самі сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?
   Як я вже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево і подивитися на захід. Я виліз і побачив там щось дуже цікаве.
   Але не пам’ятаю що. Наступне, що можу пригадати, – себе у пропахлих димом джинсах, залатаних на лівому коліні (на латці – Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою попри водокачку до своєї хати.

3

   Я вчився в міднобуківській школі у час, коли вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, знає: до 92-го у місті було дві школи – «номер перша» і «номер друга». Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди і місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати – планувалося обміняти хату на квартиру в Тернополі, поближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, і мамині сестри по черзі їздили доглядати за нею. Але якось із переїздом усе зволікалося. Та й по-серйозному, як бачу тепер, про це взагалі ніхто не думав.
   Одне слово, відбувся масовий виїзд сімей, так що довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній шкільний спортзал, що був окремою будівлею, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батечко закурював «Приму».
   З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Як той склад зі стертою розміткою для баскетболу на підлозі.
   У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалося небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один перейшли у класи А, а з другої – в класи Б.
   Я був А.

4

   Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли закінчиться чверть і настануть канікули.
   Але от лихо – перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робилося попередніми шестикласниками, а вчили білети з укрмови.
   Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив учитися. Ніколи не старався вникнути в те, що вивчаю, і просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася втомливою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися – рух як заглиблення, чи що. Потім такою ж любов’ю я полюбив гоцатися. Секс – також заглиблення. Дуже веселе. Секс – це динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.

   Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою – пам’ять нагадує фасеткове око метелика. Мозаїка нескінченного рівня деталізації.

   На ранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого і правильно робив – марнота бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою «по душах» розмовляєш – і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.
   За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя і взагалі персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Мої ідеї стосовно часопроведення вражали навіть мене самого! Вражали якимось витонченим, благородним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й купувався на мої витівки.
   Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний темний світ, була оказія з парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх – розчепірених парасоль – зібралася ціла армада. Парасолі сушилися. Я перемовився кількома словами з хлопцями і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголошуючи на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? – Ух ти, – сказали пацики, – давай!
   Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок – у повній прострації вони дивилися в одну точку і сиділи тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їхній розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, однак далі простого блокування шкільна програма не заходила.
   Я пам’ятаю відчуття сновидості, густої нереальності ситуації: я переконав 14 дітей залізти під парасолі. Отак, ні сіло ні впало, на рівному місці.
   Звичайно, прийшла керівничка, яка вела в нас географію. Це була найпротивніша вчителька у школі, за що й поплатилася ще задовго до мене прізвиськом Клізма. Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину: Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшними голосом наказала всім вилазити з піднятими руками.

   Далі були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, усе це підсумовувалось і загрожувало бути винесеним на педраду.
   Найзабавніше те, що мене це ґроно гніву так і не торкнуло. Бо, на відміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, я залишився під парасольками!
   Коли кера спитала, хто «все це» придумав, мене видали. Зрозуміло, дівчата. А от коли спитали, де він, де той (…) П’яточкін, ніхто ані пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок – Марічка? – сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і душив сміх у долоні.
   Після уроку я непомітно просковзнув повз учительську і вийшов на свіже повітря. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще днів три не потикався до школи, вивчаючи топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.
   В народі кажуть: як вода з гусака.
* * *
   А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.
   Придумав це все хто? – П’яточкін. – А де він? – Його сьогодні не було!
   І такі дива постійно, по-стій-но.

5

   Отож, особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора лише переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то все-таки побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не в своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти що.
   З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями й крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся – не забув жодного сновидіння, усе йшло суцільним потоком подій та переміщень. Кожного разу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною і навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. І це було дивно, таке зі мною вперше.
   Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не залишалося місця, і вони випхали мене на поверхню.
   Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно – тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий вище пояса, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози – аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, я лише намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.
   А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.

6

   Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло, і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти «орлом» під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало про умовність усіх на світі директорів та екзаменів.
   От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений – але в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку), я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоби я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі – та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, котрі не мали біля хати квітника, мусили купувати букети на базарі. Чомусь їм здавалося, що квіти в целофані – це престижніше, ніж у газеті.
   Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю витрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» – спитають не без задоволення. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі.
   Або, може, все буде навіть так: я витягну сімнадцятий білет і розповім все напам’ять і без пам’яті, як нас навчили.
   Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду тупати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!»
   Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стрижня – не те що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.
   А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.
   Усі, хто не увійшов до першої п’ятірки, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про «не» з дієсловами і без та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.
   Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.
   – Який білет, П’яточкін?
   – Одинадцятий.
   Запанувала незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.
   – «Не» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?
   – Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.
   Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти з-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ у цілій хаті.
   – «Не» з дієсловами пишеться окремо, – наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» – і траснути дверима?
   І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся до зошита безпосередньо. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.
   Тоді я пішов у рознос.

7

   Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (Пауза.) Директор міднобуківської середньої школи… (Плечі здригаються.) Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (Плаче.)».
   А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, ніби шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу про додаткові запитання не могло бути і мови. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!
   «Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі легітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).

   Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.
   У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубати завгоспові тичок.
   Склав торбу, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив відпадну записку всім рідним і близьким:
   ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!
   ПЕТРО

8

   Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.
   На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії – мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він – боксер, багато тренується і знає, про що говорить) і запам’ятав, а тепер пересвідчився в їх правдивості. Сидячи в затінку скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати чудо, яке зі мною трапилося.
   Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як злетіти… мовби в мені звільнились крила і я для проби разок ними тріпнув.
   Години три я сидів і знічев’я випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який узор циновки на сходах між першим і другим поверхом, скільки сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій викликав із пам’яті різний мотлох. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубіка: повернув грань туди – маєш одне, повернув сюди – бачиш інше. Якщо ти чогось не пам’ятаєш, досить покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук – і жодного штукарства.
   Усе це було достобіса інтригуючим, але я мав легку вдачу і в свої одинадцять довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.

Розділ II
Навіщо пацану пам’ять. Чужий на чужій землі

1

   До наступного, сьомого класу я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому сенсі, що з мого життя зникли ситуації, коли мене питають урок, а я не готовий.
   Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігтися поглядом по діагоналі, і він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (втім, як і більшість моїх однокласників). Витрачав на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг розповісти довжеленний вірш, заледве переглянувши його.
   Міг серед ночі вказати площу Мадагаскару: 590 тисяч кв. км.
   Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які від мене вимагала шкільна програма.
   Я міг коли завгодно назвати шість перших степенів усіх чисел до ста – це взагалі байка!
   А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.
* * *
   Питається, що може нормальна людина хотіти ще після того, коли вона отримала такий шикарний верстат, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Підозрюю, коли б така пам’ять потрапила до рук якомусь фантазерові, він понапридумував би таких чудес, що всі тільки охнули б. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.
* * *
   Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінням. Цілих півроку я ходив під враженням, сильним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене – справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.
   Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав набагато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалося, сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.
   А тут усе по-іншому. Врочисто якось. Навіть дещо таємничо, як недосліджений мішок із подарунками.

2

   Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язиці, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось – і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом – оце предивне відчуття, схоже на лоскіт.
   Для того щоби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледь чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь нав’язується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою коли – жодної реакції. Зате коли до ноги повертається чутливість, у ній з’являються сильні й настільки ж малоприємні відчуття.
   Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у певний занімілий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки сильний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне – це правильний тон, тон наказу, якого неможливо ослухатися ні мені, ні пам’яті. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька невпевненості чи очікування, все – команда не спрацює.

   Деколи забуваю, що всякі порівняння тільки порівняння. І починаю фантазувати: а що, як справді існує такий невидимий орган – пам’ять? Який у ході еволюції втратив своє функціональне значення, ну, як апендикс.
   Та що там орган – людська пам’ять потягне на цілу систему. Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут – система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. Тільки циркулює в цій системі не кров і лімфа, а що?
   Ну, я думаю, кожен здогадався.

3

   А взагалі, я почав говорити про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті втулити. Вірніше, чим би її таким корисним завантажити, щоби самому розслабитися.
   Пам’ять здоровсько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, я б узагалі не мав чим зайнятися. Уроків я не вчив – нащо? Проглянув, переказав, і всі діла. Книжок не читав – нецікаво. Приходила думка, що непогано було би вчити мови. Вивчити багато-багато мов. Можливо, навіть усі мови світу… Я думаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Але якось воно було ліньки шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.
   Залишалося лазити по місту, байдикувати. Ну, там, у футбола поганяти, у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…
   Не раз лежав собі так перед сном і думав – як воно в мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично, ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напрягатися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують: стайня – город – хата. Виросту – піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я, – одна дорога, в клоуни.
   Я, звичайно, буду не простим клоуном, а з секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.

   Ні, бути блазнем із такими даними – це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах – ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз – людина із феноменальною пам’яттю!» Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.
   Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену у своєму фірмовому піджачку, а за мною асистентка в трико вивозить шафу з книжками. Запрошується хтось із глядачів, хто на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки процитувати напам’ять. Я раз – книжечку перегорнув – і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.

   Попри неабияку здатність розбазікувати секрети, у деяких речах я принципово дотримувався таємності. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої дарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: у сім’ї знали, що в мене гостра пам’ять, але нічого поза тим. Тільки тато постійно бурчав, щоб я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, – думав я, – що ви там знаєте про талант!»
   Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не поширювався. Якби стало відомо, що мені не важко вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б несолодко. Страшно й подумати. Мусив би до якогось інституту вступати, щось там вчити.
   Краще зразу в армію. А після армії – в цирк.
   Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване і все доленосне, що могло статися, вже сталося.

4

   Коли я це втямив як слід, стало трішки нуднувато. Я натрапив на смугу вічного байдикування. Ніби все як завжди, але чогось немає. Бракує хвилювання, бракує напруження, тиску. Сьомий клас, восьмий клас – увесь рік канікули. Усі зубрять, тремтять перед контрольними, а мені – як солов’ю. Дев’ятий клас – цілий рік канікули. Десятий клас – знову, блін, річні канікули. І на екзаменах – теж канікули. І до них, і після них – всюди канікули. Сім неділь на тиждень. Красота, звичайно, гріх нарікати.
   Але все ж чогось мені хотілося, чогось такого далекого, недосяжного. Що б це могло бути?

5

   Скоріш за все, це мені хотілося баби.
   Непомітно для себе я зробився досить брутальним у виразах. А як іще називати цих (вирізано – ред.), які не можуть запам’ятати, скільки буде два на два в десятому степені?
   Але в ніжної половини людства, котра, хоч і не блискотіла інтелектом, було щось, до чого мене тягнуло. Чий запах, якщо не помиляюсь, у дні нудьги мене так вабив.
   І так це все розпочалося, з дівчатами.
   Ну, була собі така Надя, моя перша. Ще була Галька, на сім років старша. Була Мар’яшка, нормальна дівчина, шкода, що так із нею незручно склалося. Звичайно, Оля Вишенька, її не забуду.
   Потроху почав курити. Це додавало мені крутості. Мало того, що найкращий учень класу, іде на золоту медаль, ще й курить на перерві. Та ще й (коли плітки не брешуть) вже скуштував того, чим так гаряче марили хлопці. Крутизна та й годі.

6

   Знаєте, людину часто оцінюють по тому, з ким вона водиться. Мовляв, подібне притягує подібне.
   Мимохіть я зауважив, що за мною постійно волочаться одні недоумки. Точніше, виявив, що вони – моя щоденна компанія, можна сказати, найкращі друзі. У мене була своя банда. Так, принаймні, про нас казали, що ми банда.
   Прогулюючи уроки, ми часто лазили по будовах. Їх за школою було чимало, вони всі були збудовані наприкінці вісімдесятих, ще перед незалежністю. Тепер у їх власників не вистачало грошей довести будівництво до кінця. Коробки хат, часто навіть некриті, мокли під дощами, цемент потроху розсипався, й хати заростали лободою. Усі будинки були приватними, двоповерховими, і всі мали практично однакове планування.
   Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, порослі бур’яном. Гори піску, який потроху розкрадали сусіди. Загіпнотизовані бетоном іржаві відра. Кубометри цегли, критої руберойдом (поступово псувалися без уваги). Залізобетонні панелі, поскладані одна на одну через поперечну дошку, кородували і кришилися. Складалося враження, що господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.
   На периферії Мідних Буків (у напрямку левад понад річкою) пустували цілі квартали таких недобудов. Туди ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітри вили в порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на ці руїни, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» – на пару поставлених сторчма цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.
   Там же, на будовах, ми курили сигарети і бухали вино. Нуднуваті розваги, вони швидко приїлись. Я б навіть клей уже нюхав, лиш би щось діялося. Та от – незручно перед продавцем. Що я йому скажу? «Дайте тюбик «Моменту», тато хтіли си мешта заклеїти»? У Мідних Буках кожен знає, навіщо підлітку «Момент».
   Гаразд, признаюся, раз таки нюхав, з пацанами. Але вам не раджу.

   Подібне безцільне валанцання тривало досить довго, і я встиг зростися з думкою, що я – ватажок придурків. Це мені імпонувало. У цьому була своя жила, хто би що не казав.

   Одного разу, коли ми прогулювали школу на віддаленій будові, ми заговорили «про це». Наші розмови були завше так чи інак пронизані темою сексу. Ми або говорили «про це», або висловлювалися словами, які на це наштовхували: «вона мене заїбала», «хай засуне собі в жопу», «та я в рот їбав цю хуйню…» і т. д. Врешті, недопалками малювали на шлакоблоках оці «жопи», «залупи» та інші банальні, по суті, речі.
   Вам ніколи не спадало на думку запитання, хто малює непристойності, які часто побачиш у нас на стінах? Та ж такі от, як ми, і малюють!
   Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ – орган там чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.
* * *
   У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, ми всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, ми полізли у підвал. Там, на земляному долі, стояли стоси цегол, що слугували нам за кріселка (у мене, наприклад, там був цілий «трон»). Кому не вистачало цегли і було ліньки йти за нею надвір, той сидів навпочіпки. Ну, як ото Сєрий.
   Усе почалося з мене. Я похвалився, що минулої дискотеки мені дала одна мала.
   – Надя? – спитали мене. Усі знали про наші ліричні стосунки, за що навіть прозвали мене «рамантіком».
   – Надя, – підтвердив я.
   Більше ніхто з компанії похвалитися чимось подібним не міг, і розмова на цьому би й скінчилася. Одначе Сєрий-косий хитро примружився і взявся переказувати нам історію, котра трапилася з його двоюрідним братом. Братан його, виявляється, вчився у Львові в бурсі і був нашого віку. Разом зі ще одним ушльопком вони конкретно замацали «яку-та тьолку».
   Слон – він сидів на цеглі навпроти мене – поцікавився, як вони її замацали.
   Сєрий розказав, що замацали її «канкрєтно». Мовляв, не просто розстібнули ліфон, а в натурі, бля, здерли трулі і кинули їй на грудак по палочці.
   – А тьола шо? – спитав пацик із Б-класу, котрий циганкуватіший.
   Сєрий сказав, що тьола спершу видиралася, але, коли його брат витягнув свою махіну, у дури все потекло, і вона аж пищала, так хотіла, щоби їй вставили. Сєрий емоційно, ніби сам був свідком того, доповів, як тьола «брала в рот», «давала в зад» і як вони їй «спустили на риляк». Розказуючи це, Сєрий аж здригався – він взагалі весь такий дриганий, нервовий, неприємний – а ще тема така, гидко було дивитися на нього.
   – Такі діла, – підсумував косий. – І то пацани нашого віку! – додав він і поправив щось у майтках.
   Тут усі почали обговорювати спершу пацанів, які в натурі безбашенні, потім тьолку, яка своєю поведінкою підтвердила, що всі з її породи – мокрощьолки і давалки.
   Врешті пацани задумалися над можливістю повторити (гіпотетично) подібну процедуру, хе-хе, власними силами. А що ми – не мужики? Наприклад, хе-хе, завтра – підстерегти якусь дирку, що вийде на уроці в туалет, і зробити все по-бистрому, кинути чисто по палочці, хе-хе, «для галочки». Двоє тримають за руки, двоє за ноги, а один – кайфує. Сєрий порахував, що нас для такої операції навіть більше, ніж треба.
   Слон так захопився, що басом протрубив:
   – Пацани, а чо’ не нині? Піти прямо зараз у школу, підстерегти якусь дуру. Двоє за руки, двоє за ноги, один кайфує. А потім тьола сама допре, шо це тєма, і буде їм щодня давати.
   – Тоді валимо! – махнув рукою Фєдя, який усе це уважно слухав (я його недолюблював – вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).
   Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі переглянулися. Фєдя повторив:
   – Валимо на тьолок! Хто зі мною?
   Слон – той піднявся, Сєрий піднявся, Вітька – типу, не знає ще. Бачу, два сцикуни з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється зробити це серйозно – просто зараз піти і трахнути якусь малявку – і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, явно стали почуватися тут незручно.
   – А ти? – спитав Федя у мене.
   – А шо я? – спитав я дурним голосом, бо не міг догнати, що від мене в ту хвилю хочуть.
   І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.
   – Зараз-зараз… Так ви шо… в натурі?!. – спитав я, мов не своїм ротом. – В натурі хочете піти зараз когось трахати?!
   Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя – той особливо.
   – Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів був.
   Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.
   Стоп-стоп-стоп. Невже вони справді йдуть… чи тільки одне одного на понт беруть?
   Пацани, посміюючись і переглядаючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою зверхністю.
   То пекучим, то морозним струмом мене почало колотити усвідомлення того, де я опинився. В компашці дегенератів, натуральних імбецилів – так, імбецилів зі всіма клінічними ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях, і того, чим вони були насправді, викликала в мені лихоманку.
   Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, до біса, роблю? Чого я шукаю серед цих кретинів?» І найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»

   Не знаю, від чого, але в той момент мене торкнулось пекуче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність чуда.
   Я зрозумів, що ось він – цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце і відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. Разом із тим щось гірке зійшло на мене.
   Можна сказати, я відчув смак горя – хоча, коли вдуматися, про яке це горе я говорю?

   Хлопці рушили ледачим кроком до школи – від будов це хвилин п’ятнадцять ходу. Зараз там тривав третій урок. Першими йшли Фєдя, Сєрий і Слон. За ними, весь у роздумах, волочив ноги Вітька. Двоє хлопців із паралельного класу йшли останніми, вони гаряче (і стривожено) сперечалися. Сєрий озирнувся і поцікавився, чи я йду з ними. Фєдя дивився з-під чола непривітно. Я заперечливо мотнув головою і побрів у протилежний бік, стежкою через леваду до лісу. Мені захотілося піти до скель, побути самому. Почувався розбитим.
   Був початок травня. Пам’ятаю, сильно тріскотіли на спеку цвіркуни.

7

   Наступного дня першим я зустрів Вітьку, зранку перед школою. Той «на діло» не пішов, як і двоє з Б-класу.
   Потім я зустрів Слона, який теж в останню хвилину вирішив відмовитись від участі. Зате Слон розповів, що Сєрий і Фєдя таки підстерегли якусь малу, на рік молодшу. Затягнули її в парашу, замацали. Ну, там, трулі здерли, як належить. Але до туалету зайшов якийсь бик посцяти. Здається, отой хіпаблуд, Курочка. Він мешкав неподалік від Слона, на одній вулиці. І що цей син учительки зробив, уявіть собі: вмастив як слід обом по яйцях, а потім ще й по морді. Почувши це, я усміхнувся. Бити Фєдю шкаром в ряху – щонайменше оригінально. Хлопець має почуття гумору[1].
   І уявіть, власне в цей момент повз мене (а я сидів зі Слоном на підвіконні біля фізкабінету) проходить Курочка. Вдає, буцім не помічає нас. У подертих джинсах, патлатий, як тьолка. Нормальний пацан, а щось із себе корчить.
   Слон провів Курочку затуманеним поглядом. Слон узагалі тупуватий, із ним спілкуватися найпростіше. Для нього в мене кредит довіри завжди відкритий.
   – Жаль пацана. Уб’ють його нині, – вирік Слон.
   – Ти це серйозно?
   Він зітхнув.
   – Ти ж Фєдю знаєш. Буду просити, щоб у голову не бив. Усе-таки сусіди.

8

   Ще раз того дня ми перетнулися з Курочкою в їдальні. Я цілий день лазив по школі сам, уникав знайомих. До голови пхалися дивні думки. Щеміло серце.
   Побачивши мою присутність, Курочка занервував. Мабуть, гадає, що ми з Фєдьою в одній банді, за одну ідею. Воно зрозуміло – постійно бачити мене поруч із найбільшими кретинами школи. Асоціативне мислення.
   У їдальні було людно. Я став у чергу і спостерігав, як Курочка несе два компоти і пару коржиків до столика на сонці. Там сиділа якась розфуфирена шмакодявка. Судячи з темних кіл під очима, це і була вона – жертва вчорашнього терору. Вона теж мене впізнала. Провела тягучим поглядом.
   Я взяв у буфеті тарілку салату «Дністер» і березовий сік. Пошукав очима вільне місце і з легким відчаєм побачив, що єдиний порожній столик – акурат поруч із їхнім. Сів, розвернувшись до них боком, так, щоби сонце падало просто в очі. Чудове, добре травневе сонце, як я тебе люблю.
   Курочка смикнувся здриснути, однак мала присадила його. Вони сиділи і наминали свої коржики, я потихеньку жував салат. Відчував на собі їхні погляди.
   Мені хотілося якось підбадьорити їх. Сказати щось заспокійливе. Але як тут заспокоїш: пацана після уроків будуть бити. Навряд чи Курочку втішить звістка, що Слон попросить Фєдю не копати в голову.
   Нарешті я сформулював думку. Зараз розвернуся до них і скажу: «Вибач, фраєр…» Ні, не «фраєр»… «Друг»! Точно, друг.
   «Вибач, друг. Я чув, у вас вчора були праблєми. Сьогодні… – що далі? – Сьогодні будуть ще крутіші»? Ні, не підійде. Як показати їм, що я з ними – по один бік?
   Я розвернувся до них. Гарне, тепле весняне сонце падає мені на щоку.
   – Вибач, друг… – кажу я і забуваю все, що придумав.
   – Я тобі не друг, – відрубав Курочка. Тихо, але твердо. Обидва піднялися і вийшли в темний коридор.

   Ще кілька хвилин я просидів над склянкою соку і порожньою тарілкою. Сонце, приємне сонце зігрівало мене. «Я тобі не друг». Абидна, да?
   Значить, так і повинно бути. Є моменти, коли треба приймати рішення. Є моменти, коли потрібно за ці рішення відповідати. Фєдя і Сєрий прийняли рішення і відповіли за базар. Курочка теж прийняв рішення і зараз теж буде звітувати по повній програмі. Мала теж щось та й отримала. Наприклад, досвід. Можливо, колись і їй потрібно буде приймати рішення. І відповідати, звичайно.
   Тільки я почував себе розгублено. Я більше не міг повертатися у компанію дебілів. І я не мав можливості стояти в борні разом із Курочкою і його малою. Втручатися – значить прийняти рішення, за яке потрібно відповідати.
   Це їхні війни, їхні битви.
   Почуваю себе чужим, розгубленим.
   Грію обличчя в лагідному промінні. Люблю сонце в травні.

9

   Конкретно щодо цієї історії, то все склалося так. Фраєра побили, жахливо побили. Його знайшли за школою. Свідки переказують, фраєр був схожий на сливку в маринаді. Круговий – він психанутий. Та ще й Сєрий, два чоботи пара. Дай тільки привід.
   А от буквально через два-три місяці Фєдя десь пропав. Казали пацани, він давно збирався змотати у Молдавію, типу, вшиватися від армії. Дивно тільки, що так несподівано, посеред випускного балу. Навіть не хочу будувати жодних припущень.
   Є рішення, і є відповідальність.

   Мені не хотілося ні з ким спілкуватися. Після того епізоду я зробився відлюдькуватим, а коли вже потрапляв у товариство, то поводився так, що прости господи. Хамив, грубив. Потім сам дивувався, звідки в мені це береться. Ніяк не міг забути, яким тоном відрізав Курочка: «Я тобі не друг». Ніби щось мені від нього треба.
   Дивне було літо. Спекотне й сухе, зате яке холодне на стосунки. Шумне, з компаніями і забавами – але мене чомусь ніхто не кликав. Чесно, я зовсім перестав розуміти, що відбувається. Чому в один момент люди й світ помінялися до невпізнання. У хвилини слабкості у тому, що зі мною відбувається, я вбачав руку невидимої Сили, яка повертає кожну ситуацію так, аби в результаті власної дурнуватості, дратівливої нестриманості й прямоти я залишався одиноким.

   З Надею ми розійшлися через два тижні. Не зійшлись характерами.
   Після неї була Галька, не така симпатична, як Надя, але на сім років старша і куди легша на передок. Теж посварилися, розійшлися. Галька лякала мене, бо хотіла мати від мене дитину. Потім навіть спробувала надурити, буцім вагітна. Брехню розкрив її сорокалітній хахаль. У суворій чоловічій бесіді той відкрив мені, що в Гальки проблеми з яєчниками і вона стерильна. Мовляв, це їй пороблено, і він навіть знає ким. Хахаль напрочуд вчасно попередив, щоби більше ноги моєї в Гальки не було, інакше порве мені очко на німецький хрест.

   Була також паралельна до інших, сентиментальна «любов» із однокласницею Олею Вишенькою, моїм ідеалом. Дивлячись на неї, гріх було подумати, що таку красу можна їбати. Якось я спробував наполягти на цьому у досить прикрий спосіб… Шкодую, що тут додати. Це провело між нами кордон.

   Після неприємної сцени з Вишенькою (то був кінець травня) я вчинив панічну спробу захиститися від наступу чогось невблаганного. І буквально через тиждень, на танцях, я поклеїв Мар’яшку – худеньку дев’ятикласницю з милою мордочкою. Але Мар’яшка жалася. Підозрюю, вона була ще цілкою. А піддалася тільки тому, що не могла більше витримувати мого пристрасного шепотіння. Правду кажуть: нудному легше дати, ніж пояснити, чому не хочеш.
   Впродовж вечора я не міг позбутися усвідомлення того, наскільки моя присутність підкоряє Мар’янчину волю. Розумів, що взаємності між нами бути не може, що вся її податливість – результат мого шарму й гіпнозу. А я нічого, по суті, крім взаємності, й не шукав… І все-таки не втримався, щоб не скористатися своєю владою над дівчатами бодай востаннє. Перед тим як вийти з Мар’яшкою в парк зажиматися, так і сказав собі: «Це вже востаннє».

   Ми обмежилися глибоким петингом з еякуляцією. Це було на лавці у парку за клубом.
   Я спустив і відчув, як спорожнів.
   Цілий вечір я поклав на олтар короткочасної, притупленої насолоди. Щойно здобувши цей момент, збагнув, як низько все це виглядало. Мар’яшка, сопливе дівчисько, яке я ледве знаю, сидить, причумлена всім, що сталося. Не знає, об що витерти пальці, перемазані теплим сім’ям. Я розвалився поруч, із розстібнутою матнею, отупілий і роздратований тим, що все, блядь, так тупо – так пласко, блядь, що хоч бери та й плач. Знову те саме відчуття. Усвідомлення, що в усіх моїх забавах немає нічого, крім пласкої порожнечі. Подумки запитував себе: «Що не так? Що змінилося? Чому я більше не можу бути тим, ким я був?» Нема відповіді, тільки дубова гіркота.
   За якийсь час я піднявся, сказав, що мені пора додому і я, на жаль, не зможу її провести. Мар’яшка сиділа, заклавши ногу на ногу, жувала жуйку. Таке враження, наче ця дурепа навіть не зрозуміла, що відбулося. Безголове мавпеня з налакованою зачіскою, у красивій маєчці, у модних джинсах. Напевне, найблатніша в класі.
   Вона теж піднялася, не припиняючи цямкати жуйку. Щоби хоч якось віддячитись, я пригорнув її за плечі. Наші тіла були твердими й неслухняними, дослівно задерев’янілими. Праву руку, з підсохлою спермою, вона тримала поперед себе, щоб не замазати блюзочку. Обійнявшись, мов каліки з фронту, ми пошкутильгали на світло перед клубом. Першою нам трапилась Оля Вишенька, вона саме збиралася йти додому, шукала, кому по дорозі. Нещасна Мар’яшка навіть не знала, хто це така. Мар’яшко, дурепо малолітня, пробач, будь ласка.
   На вигляд заляпаної еякулятом (як виявилось на світлі) Мар’янчиної блюзки слів нікому не потребувалося. Не наважившись при Олі, й без того шокованій, поцілувати на прощання дев’ятикласницю, я поплентався додому.
   Найприкріша частина того вечора трапилась уже біля моєї вулиці. Оля, яка йшла за мною в темряві, покликала мене. У мені все похололо, але я підійшов. Ми трохи порозмовляли – точніше, Оля говорила, я слухав, – це тривало недовго. Якби довго – означало б, що несерйозно. Сердиться, але вибачить. А тут уже все. Без варіантів.
   Дізнався про себе трохи нового та неприємного (погляд з боку, так би мовити). Заодно довідався, чому Оля, замість готуватися до іспиту, прийшла того вечора на дискотеку. Хотіла помиритися зі мною і почати все з початку – тільки повільніше…

   Всюди діялось одне й те саме. Люди наче показилися. Скрізь, де я з’являвся, вибухали сварки, скандали. У кожного до мене знаходилася маса претензій. Усе скрізь повторювалося. Скрізь проступав той самий присмак. Присмак дубової гіркоти.

10

   У ті дні я багато тинявся лісом. Тупо лазив урвищами вгору-вниз, доки ноги під кінець дня не підкошувались від перенапруження. Так я відволікся від нав’язливих думок про те, що не маю в місті жодної близької душі, до кого прихилитися, кому би поплакатись. Де мої друзі? Нема в мене друзів. Де мої подружки? Нема подружок.
   Чи то волею незримої Сили, а чи з моєї власної глупоти, сталося те, що сталося – на всі Мідні Буки не залишилося нікого, хто хотів би мати справу з таким собакою, як я.

11

   Ще раз, для обдарованих:
   Де мої друзі?! – Нема більше друзів!
   Де мої подружки?! – Нема більше подружок!

Розділ III
Як ся гартувала сталь

1

   Багато часу в те рясне на грози літо я присвятив забавам із пам’яттю. Нарешті в мене з’явився вільний час для досліджень. Хоч як подумати – а чим я так був зайнятий до цього? Чому залишилося враження, нібито раніше просто ніколи було зі своєю пам’яттю бабратись? Де я згубив стільки часу?
   Без веселої компанії дні здавалися довгими – майже нескінченними.
   Добре, що я не сварився з лісом. Куди б тоді я подався? Хіба пішов би вішатися.
   Пам’ять – непогана розвага, особливо якщо ти сам. Як не було що робити біля хати, я йшов у свіжість гір. Знаходив привітну місцину і проводив там усілякі науково-популярні досліди з пам’яттю.

2

   Мене приколювало згадувати. Як я вже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний. Коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дріж. Що складніше завдання ставиш, то більша певність, що дріж пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як оргазмічним.
   Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані оргонні камери. Це кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргонний потік (чим би він не був) на людині всередині. Якщо потік достатньо концентрований, людина всередині зазнає спонтанного оргазму. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері нітрохи не еротичний. Він повинен бути нелокалізований, тканинний.
   Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але допіру наступав спогад, як примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями.
   Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка вібрація, гадаю, більшості вона знайома. Найгостріші враження приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т. д. Чим повніше я ставив собі за мету пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не відразливих, – а неідентифікованих.

3

   Дивом не полінувавшись, я подивився в підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273–275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.
   Скажіть, якщо ви пригадуєте вчорашній ранок, хто із вас чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алілуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я – ні. Зате я чую свої спогади на дотик.
   А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався – це я алегорично про пам’ять).
* * *
   Погляньте, як змінюється людське тіло – від народження до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, розбухає від цього потоку, як насінина, що випрямляється в рослину. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, розвиває та змінює їх, залишаючи в складках часу піщинки Пам’яті. Так наші тіла стають видимими, історично й документально зафіксованими. Так особиста пам’ять стає особистим тілом. А оскільки для більшості людей їхні тіла – немов не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого.
   У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад стегна. Якщо після фізкультури у вас спливе яскравий спогад про давно забуті дні, – я попереджав.
   У певний переломний момент тіло починає старіти – але не тому, що потік існування слабшає, а тому, що в певному сенсі тіло стає недостатньо прозорим для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не перетравили і не пропустили крізь себе далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла вказує на діапазон неприйняття ситуацій із нашого щоденного побуту. Хвороби – теж від низької провідності.
   Як ми ставимося до життя, таке в нас і тіло (чи навпаки?). Деколи досить поглянути на людину як на тіло, і вже відомо, що вона таке.
   Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а калічить його – поки врешті не приходить самі знаєте що.
   В цьому, як помітили уважні, зарито собаку довговічності (а також і коротковічності).

   Ну, це так, загальна картина, яка вималювалася зі спостережень за рідними й близькими. Тому-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, ніби пам’ять закодована в молекулах, які, наче голка зі смертю, криються в рибосомах, що заникані в нейронах, які сховані, своєю чергою, в голові і т. д.
   Моє пояснення, звісно, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (їм відповідають незашлаковані, активні частини тіла), а зовсім забулися інші (відповідно, затверділі, знечулені ділянки). Затерпла частина системи, так само як нерозвинений м’яз, не слухається.

4

   Подумав-подумав я і дозволив ученим мати рацію. Справді, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я ладен повірити навіть у РНК.
   Я зрозумів просту річ: наша з наукою драма в тому, що ми перебуваємо по різні боки презерватива. Вони підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь башку, вставляють туди термометр, міряють, зважують – досліджують, одне слово. Я ж, навпаки, розглядаю всю систему ізсередини, зі всіма наслідками, а саме: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, властивими людині з нерозпиляною довбешкою.
   Впевнений, нам із наукою було би про що погомоніти, якби ми зацікавилися одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду, – так само, як за допомогою дзеркальця можна зиркнути на дірку в задниці.

5

   З одної книжки я вичитав історію про поважного чоловіка, професора лінгвістики якогось московського інституту. Підозрюю, в професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Та, на лихо, з чоловіком трапився перекос. Специфічні розлади психіки – боюся, вони мені теж можуть загрожувати, якщо не дотримуватися техніки безпеки. У професора, на додачу до всього, розвинулася ще й хвороба Альцгеймера, проте вона була тільки тлом.
   Основною проблемою став свого роду розвал сприйняття. Наприклад, йому здавалося, що рукавичка – це не цілісний предмет, а грандіозне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, отворів, площин, параболічних контурів, векторів натягу, тепла та поколювання. Дедалі більше подрібнення. Часом у чоловіка наступало прояснення і він знову сприймав предмети цілісними. Зате, коли хвороба налягала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому страхітливому просторі опинявся цей сірома: наодинці з непізнанним, холодним і нелюдським Чимось. Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки в собі.
   Я так і не дізнався, чим скінчилася та історія. Чи живий цей поважний лінгвіст і досі, а коли живий, то як ся має? Подумки передаю привіт. З повагою, Петро.

6


   Пам’ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто вже заманався розводити народ на те, що спогади – у відчуттях, тобто в тілі. Тільки ж не тупо так – мовляв, якщо комусь відрізати вухо, він забуде, як звали його батька[2]. Усе те суть набагато тонші горизонти – навіть не знаю, чи звідти повертаються людські слова… а коли повертаються, то чи й далі схожі на себе?
   Тому спробую проілюструвати на пальцях. Тобто – картинкою. Я помітив її, гортаючи підручники з психології. І подумав: це ж воно!
   Подивишся раз – і бачиш молоду панянку. Глянеш знову – бачиш стару бабу. А що намальовано насправді?
   Пригадувати, на мою думку, – це впізнавати в хаосі чуттів одну із картинок: дамульку чи бабульку, спогад А чи спогад Б. Події, які ми не можемо пригадати – це «втрачені» смисли картинки, які ми ніяк не виловимо із малюнка-загадки. Чи можна побачити два зображення одночасно? Не бачити жодного зображення, а бачити картинку-як-вона-є?
   От тепер є сенс розповісти про один експеримент і його незвичайні результати. Слухайте і дивіться.

7

   Якось я зайшов достатньо глибоко в ліс, мабуть, перетнув межу вовчухівського лісництва, а вийшов на турківське. Далі на південь, до Закарпаття, гори ставали могутніші, а заразом – голі. Їхні хребти вкриті чорницею та каменем, поцяткованим лишайником космічних кольорів: салатовим, оранжевим, фіолетовим. Я любив і таке, та перевагу віддавав лісистим пагорбам, де торішнім листям біжать потічки.
   Саме в такій мальовничій місцевості я й зупинився перепочити. Постелив на камінь складений удвоє светр, присів і почав куняти. Ще раніше я помітив, що дрімота сприяє пишним спалахам пам’яті. Досить було розслабитися, вчутися в місце, як перед очі самі починали лізти спогади. Кажучи мовою малюнків-«загадок», моя пам’ять щось безладно «впізнавала» в собі, і я стежив за її безцільними іграми внутрішнім зором.
   Стало цікаво, що буде, коли я втримуватиму увагу на декількох спогадах одразу.
   Пам’ять умить увімкнулася – ми з братом садимо чорнобривці, йому сімнадцять, мені тільки десять. Мої руки в багні – брат ллє воду в ямку, а я втискаю туди корінець розсади. Спогад дихає свіжістю. На небі – світле хмар’я. Брат розгинається, озирається на вікна кухні. І дістає з кишені сорочки погнуту цигарку – я з Вишенькою в клубі, танцюємо «мєдляк» під саморобну світломузику. Здивовано (бачу перед собою, розумію) пригадую, що в залі майже всі п’яні. Мені вже п’ятнадцять, я роздратований: гарячий пеніс тисне в джинсах. Я опускаю руки з Вишеньчиної талії трохи нижче. Це не приносить утіхи. Вона теж у тугих джинсах, і мої долоні відчувають лише тверді кишені. Тоді я вирішую присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягаю з торби вовняний светр. Складаю удвоє і застеляю місце під дупу. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко, – не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який виник всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапилися рік чи п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, і спогади виливаються самі, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав – брат пускає носом цигарковий дим і каже: дивись, Петро, я дракон. Переживаю щире захоплення братом, мене вражає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, то взагалі скидається на людину, що пізнала правду світу – легенько покусую Вишеньку за вухо і намагаюся пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її надвір і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертається. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за – занурююся у спогад, наслухаю шепіт води в торішньому листі, кайфую від жовтого світла, котре не згори лине, а навпаки – проміниться з-під землі – хочу повернутися назад у статус-кво, але приголомшено усвідомлю, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно, кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, ніби сповільнений металевий ляскіт. Важкий спалах блакитно-сірого, від якого цілий здригаюся. Дезорієнтований, не можу навіть визначитися, де голова, де яйця, але дзвінкий удар, що надійшов звідкись за тисячу кілометрів, виявляється ударом тіла об землю – це ж треба такому статися, щоб я гепнув з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.
   Минула, може, якась хвилина з початку експерименту, а видалося – прожив півроку.
   Без видимої причини навалилася туга і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це справді тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям – яскравим, повнокровним, реально-плинним. А тепер я тут і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию, і стало трохи ясніше. Гори стали горами, а ріки знову стали ріками.

   Тіло щеміло і страждало. Я почувався так, наче оклигував після стресу із загрозою для життя. Може, пригадувати – шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Щойно кожна моя клітина була пронизана станом колосального прозріння нескінченно важливих речей, – а тепер цей стан безслідно розтанув. З’явилося відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.
   Оповився в печаль та скорботу за далекими берегами я.

   Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці – майже до кінця листопада – зі мною не діялося нічого такого, екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів на уроках. Правда, ні з ким не спілкувався, зате й хамити перестав. Попросив пробачення в усіх, хто погодився мене вислухати. Загалом, пройнявся настроєм особливої, святої смиренності.
   Така-от була історія з розщепленням.

8

   Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й набути втраченої чутливості. Але для цього потрібні: а) великі зусилля, які супроводжуються б) великими стражданнями; в) кому в наш час цікаво полювати на вітер на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нє била мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жизнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє – барьбє за асвабаждєніє…»
   Кожен сам вибирає, як жити і як не жити.
   Тому я вирішив дати людям спокій. Якими б вони там не були – люди перестали цікавити мене. Кожен сам обирає мету – я не міг звинувачувати їх. Та й не мав інтересу це робити. Тільки б не «жог пазор за мєлачнає прошлає». Вони такі ж, як і я.
   Ми однакові.
   Нас немає за що пожаліти.

9

   Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати втіху від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності – насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без найменшої бридливості спілкуватися з ким завгодно. Я навіть поновив деякі старі знайомства – правда, свідомо утримував їх незначними в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені до душі й чимось навіть імпонували.
   Колись я боявся, що відвертість із людиною – запорука того, що вона використає отримані знання й завдасть удару в слабке місце. Я ж опинився в парадоксальній ситуації – як глибоко б я не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник – дужчим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.
   Непомітно з мене стекла маска хитрого куркуля, який щось там собі знає, та нікому не каже. Може, я і справді щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.

10

   Літо в нашій сім’ї видалося неспокійним. Неля без продиху скандалила з мамою стосовно переїзду в Тернопіль до хворої баби Віри, про яку я вже згадував.
   Хтось із маминої родини мусив сидіти біля старої, бо та вже геть ослабла, не могла собі їсти зварити. За всіма розкладами виходило, що настала мамина черга. А мама, власне, надумала їхати в Польщу на заробітки, тому що з економікою в хаті стало зовсім хижо. Інша річ, що за кордон повиїжджали й мамині сестри. Як не крути, мусив їхати хтось із наших.
   Тоді мама вирішила сплавити в Тернопіль Нелю, бо та вже однаково засиділася в домі, 23-й рік, як не як. Неля, коли дізналася про це, закатала страшну істерику – в нас у хаті ще такого не було. Жінки били посуд, казали одна одній негарні слова. Обом принципово розходилося на тому, щоб не їхати. Мамі – зрозуміло, вона за сім’ю думала. А Неля, я так підозрюю, мала тут якесь велике і дуже таємне кохання, від якого не можна було відходити, як від грудної дитини. Основним аргументом першої було: «Ти проститутка, думаєш тільки про себе!», друга погоджувалась, але зауважувала, що як вона про себе не подбає, то хто ще? Їй он уже двадцять три, всі подружки заміж давно повиходили, по двоє дітей уже мають, тільки вона дівує. Ну, і так далі.

11

   У серпні мама не витримала. Після виснажливого скандалу вона зібрала речі й просто вночі, благословивши словами: «Подихайте тут», пішла з хати ловити машину до Тернополя. Неля зціпила зуби і нічого не сказала. Було видно, що перемога їй тепер здавалася не такою бажаною, як гадалося. Але нічого – розхазяйнувалася, відчула себе господинею, і все в нас пішло на лад. Не подохли.
   Хата спорожніла. Батько пустився берега. Наскільки мені було відомо, поїхав десь із вуйком Зеньом на Закарпаття. Восени там багато роботи, завжди потрібні зайві руки.
   Він сильно здав, мій батечко, відколи розвалився СРСР. Там, на Закарпатті, вони з вуйком Зеньом будуть їздити від господи до господи, підробляти на виноградниках, а ввечері все пропивати. Він теж романтик, мій батечко, як і я, – забити на все, мандрувати осінніми пейзажами, бухати і згадувати часи студентства. Колишній геолог, до речі. Відколи припинились експедиції на Північ, чогось у його дорослому житті забракло. Вочевидь чогось бракувало, інакше б чого він так пив?
   Брат переїхав до Мукачева, жив там із дівчиною. Влаштувався на фірму охоронцем. Продавав наліво якісь електрошашличниці. Сподіваюся, він не крав їх у себе на роботі. Але ні, він не такий.
   А ще восени на мене чекала армія.
   Тривалий час я готував себе до моменту, коли доведеться поповнити ряди збройних сил України. Зранку присідав, відтискався від підлоги, увечері йшов на турніки підтягуватися. Армія – це вам не жарти, слабаків там не люблять. Як «дєди» підуть «духів» табуретками пиздити, доведеться за себе постояти.
   Нелі випадало зоставатися самій на господарстві. Вона це розуміла, тільки не могла наразі второпати, добре це чи погано. Напевне, були ще проблеми з отим засекреченим коханням. Усе виходило зовсім не так, як вона планувала, і її це гнітило.

12

   Віддамо сестрі належне, Неля показала себе не такою вже й безпорадною. Вона відкрила курси з підготовки до вступу в розрекламований коледж за містом – наступного року там передбачався перший набір. Кажуть, у Львові коледж уже користувався успіхом. Не знаю, звідки взялися гроші, але з інтернату, що стояв безпритульним на околицях міста, буквально за рік ударними темпами зробили чічу-лялю.
   Від нічого робити – повістка щось барилася – я пішов на будівництво коледжу, спитав, чи не потрібна допомога. Мене взяли штукатурником. І башляли тут пристойно, погодинно. Зі мною в одній бригаді працював Слон. А бригадиром призначили Вітьку, уявляєте?
   До сестри завчащали інтеліґентні підлітки зі Стрия, яких вона підтягувала з англійської. Відколи поїхала мама, Неля змінилася до невпізнання. Вдавала тепер із себе велику інтелектуалку, ходила по хаті, накинувши на плечі мамину хустину. Навіть голос, тон помінявся, став як у вчительки. На кухонному столі перед приходом учнів вона викладала збірки поезій, авторами догори – Зеров, Стус, Олена Теліга. Я здогадувався, на що вона мітить – хоче влаштуватись у коледж. Вона баба з характером, куди хочеш пролізе, а якщо треба, то й кого хоч пропхає.
   Підлітки, що навідувалися до нашої хати, всі як один мріяли вчитися в новомодній бурсі й усі жадали нових зустрічей зі своєю репетиторкою. У їхній присутності навіть мені до сестри слід було звертатися англійською. Good morning, Petro. – Good morning, Nelya.
   Підлітки з великою охотою приймали Нелині пригощання, просили another cup of tea, а потім закривалися разом із учителькою в Нелиній кімнаті. Спершу заняття відбувалися на кухні. Потім, напевне, Неля дійшла до таємних параграфів, які мені чути не можна було, і стала запрошувати юнаків до себе в «ґабінет».
   Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».
   – Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? – питала Неля і хихотіла.
   – Е-е-е… Зе уезер із файн… ой, забувся… Май фейворіт… ги… Ой! Шо ви робитеАй!.. – і по паузі, геть розпачливе: – Ой-йо-йой!
   На що Неля муркотіла:
   – Вуд йу лайк ту лик сам айс-крім ту, Павло? М-м-м-м… делишис…

13

   Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.
   Зате приїжджав кілька разів Василько, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів з кунґ-фу, навчив правильно завдавати удару. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном і мене ніхто не буде чіпати.
   У десанті Василь опанував багато корисних речей на кшталт, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпеток (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з другої – збиралку для води).
   Ще показав мені кілька нових акордів і навчив пісеньки про есть в Латвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом… Ну і ще там – про два фінські ножі, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:
Дорога в жизни одна,
ведет лишь к смерти она,
и все, что хочешь, поймёшь,
прошлого не вернешь.

   Василь казав, що це давня пісня радянських геологів. Його цієї пісні колись навчив батько, тепер час Василеві навчити мене.
   Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не зволікати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.
   З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що перезимує в товариша у самому Хусті. Переночував і знову зник.
   Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course.

14

   Врешті обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, як мої справи, й не мучити душу.
   Я поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на кілька років старша за мене, довго розгрібала теки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене в реєстрі не було.
   Врешті в товстому реєстрі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Однофамільцем виявився мій брат.
   Справа заповідалася непростою, а секретарці не було охоти вникати в наші сімейні сфери. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє – один, котрий значиться, той служив, другий – ні, але хоче, однак того другого, котрий ще не служив і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.
   – Якщо ти є, то чому тебе немає? – бовкнула дівчина і почервоніла.
   Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було б узагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді точно все було б як у списку.
   Нарешті терпець їй урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчився в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріш іти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.
   Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там або вийшов у туалет, але відчув: тут усе набагато серйозніше.
   Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.
   Такі дивні, дивні справи.

15

   До кінця зими працював у коледжі. Все-таки це будівництво для Мідних Буків нагодилося вельми вчасно. Кожен, хто бідував, міг знайти собі роботу – от хоча б мити вікна після побілки.
   Зиму, яку я провів на роботах, тепер буду згадувати як дуже спокійну, рівну пору свого життя. Зима завжди для мене час затишшя.
   До мене часто приходили чудернацькі думки. Наприклад, що людська увага подібна до магнітного поля. Або що людина загорнута в пелену щойно минулого, тому не бачить теперішності. На перекурах з іншими штукатурами, щоб не здаватися незрозумілим, вдавав із себе дурника. Зробився мовчазний, за день міг сказати всього кілька фраз.

   Під час розмови мене проймало сюрреалістичне відчуття, ніби я розмовляю з людиною, котра відповідає крізь сон. Я почувався дуже легко – у цій країні приспаних нікому не було до мене діла.
   Я став вільним, але ціною свободи була самотність.

Розділ ІV
Моя бабця. Хоботне

1

   Неля збиралася одружуватись. Я познайомився зі своїм шваґром, високим кістлявим хлопчиськом – кумедним, веснянкуватим і кучерявим. Серйозний, інтеліґентний, зовсім іще юний Мирослав Полісун, дуже приємно, будьмо знайомі. «Мирослав, – розповідала Неля, – походить із дуже гарної, дуже порядної сім’ї». А ще Мирослав пройшов за конкурсом на посаду викладача в міднобуківський коледж. А там, запевнила Неля, зарплата – перша кляса.
   Я поцікавився, як щодо самої Нелі – її на роботу в коледж не візьмуть? Неля повисла на юнакові, глянула на того солодкими очицями і майже ствердила: «Візьмуть, обов’язково візьмуть! Правда, Мирку?»
   Я добре знав цю шовковисту інтонацію. Ох і страшна жінка моя сестра[3].
   З весіллям треба було поспішати, позаяк молодята вже чекали на поповнення. Головне – відгуляти перед Великим постом, а то потім буде видно живіт.
   Мама, довідавшись, що буде мати внука, відразу пробачила всі образи й повернулася додому.
   Без попередження перед самим весіллям з’явився тато. Він і Мирослав навзаєм пережили легкий культурний шок, але це швидко минулося.
   Усе само собою налагодилось.

2

   У березні відгуляли весілля. Трохи курило снігом, але старі люди казали, що це молодятам на гарну дитину. Хех, приколісти.
   Молодого прийняли до хати, і стало трохи тіснувато. А тут ще й у Нелі пузо округлилось. Поза тим, хтось терміново повинен був їхати до баби Віри в село. Обставини синхронно вказали на мене, і того ж дня всією сім’єю вирішили здати бабцю на мою опіку. Подітися було нікуди – спакував речі в наплічник, збігав на вокзал, дізнався, коли поїзд на Тернопіль.
   Домашні за той час оцінили, як це, виявляється, зручно для кожного, і зазнали неабиякого полегшення. На радощах влаштували святкову вечерю – з харчів, що лишилися після весілля. Особливо тішилася Неля. Звечора я розпрощався з усіма, а вдосвіта, нікого не будивши, почимчикував собі на потяг.

3

   Баба мешкала не в самому Тернополі, а в селі Хоботне. Від міста це дванадцять кілометрів асфальтовою дорогою (ходить автобус) або сім кілометрів полем (пішки, що не так уже й багато). Хоботне лежало в кільці лісонасаджень, за кордонами якого – сотні гектарів занедбаного колгоспного поля.
   А далі, за полями, – ліси. Над Хоботним небо глибоке й безкрає. Земля ситна і благодатна.
   Дорогою в мені заграли веселі весняні мелодії. Так що з автобуса я висів у грайливому настрої. Усе мені усміхалося, і все мені було в кайф. Ішов селом, насвистував, поки не знайшов знайому з дитинства хвіртку.
* * *
   На час мого приїзду баба вже вийшла у півфінал. За свій вік баба добряче попила крові й донькам, і зятям. Але це було колись – іще до старечих хвороб, до пенсії та слабості. Тепер на бабу дивилися чи то з іронією, чи то з погано прихованим роздратуванням. Хоч ніщо на те прямо й не вказувало, рідні достроково приписали бабі старечий маразм, мабуть, керуючись принципом «око за око». Адже й на схилі віку бабиним улюбленим заняттям залишалося казати людям «все, що вона думає». «Чекай-чекай, – сварилася баба Віра однаково що тепер, що двадцять років тому. – Прийде твоя мама, я їй все скажу. Все, що про неї думаю».
   Ой, баба Віра багато кому встигла сказати «все, що думала». Тому доньки й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто з тих, хто знав бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфеніги.

   У хаті не було телефона. Я знав, що баба от-от помре, і для баби це також не було секретом. В умовах ізоляції наше спілкування могло сягнути неабиякої відвертості.
   Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти. Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками і закивала головою, ніби щось подібне якраз і передбачала. Рипучим голосом сказала, що ніц іншого від моєї мами й не сподівалася. Крім як такого огірчення. Баба виглядала всцєклою і напруженою, готовою атакувати.
   Я запевнив, що я не огірчення, а, навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед своїм панотцем. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки, протер виделкою і нагодував.
   Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунка.
   Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:
   – Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хтозна, як там завтра буде.
   І вона виїла все-все.

4

   Так ми з нею і зажили.
   Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще при оказії до кльозету. Дріботіла все з тією ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, тож одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи.
   Зранку баба мала духовне життя: молилася, слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.
   Після обіду в неї починалося життя мирське – баба слухала прямі включення Верховної Ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, знову-таки молячись. Телевізор говорив, та не показував – згоріла трубка.
   Іноді вона бажала посидіти біля вікна – тоді я допомагав бабі залізти у високе крісло, накривав ноги ковдрою і гарно відхиляв фіранки, щоби їй було добре видно.
   Я ходив у місто по продукти, варив їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Незмигним жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилося небо. Наша хата в селі була крайньою, далі – кілька чиїхось наділів і безкраї колгоспні лани.
   Вечорами, при світлі каганця, ми з бабою вели задушевні розмови про речі такі екзистенційні, що нормальна людина від наших одкровень негайно збожеволіла б. А баба не божеволіла, бо мала твердий намір померти при яснім розумі, а при нагоді сказати смерті все, що вона про неї думає.

5

   Здебільшого ми балакали про смерть. Мені хотілося знати, як баба сприймає факт, що от-от помре. Перший час вона всіляко переводила стрілки: розповідала про своїх дітей і все, що вона про них думає; про смерть мого діда, богоугодного професора Галушки, упокой Господь його душу, і все, що вона про нього думає; про політику і політиків (щодо цих речей у бабці думок було особливо багато); про те, як усі будуть за нею плакати, а ми, найрідніші, не будемо; про те, як за це нас Бозя покарає, а сусіди осудять, і так далі. Коли ж я вольовим зусиллям повертав бесіду в потрібне русло, баба плакала.

   Гм-м, переконливо звучить: «…як баба сприймає факт, що помре». Факти – це щось незаперечне, незалежне. Наприклад, можна змінити наше сприйняття фактів, але не самі факти. Вони суть дійсність. Із фактами треба миритись, інакше про тебе скажуть, що ти живеш у вигадках.
   Кажуть: «Тільки факти» – тобто тільки те, що не викликає сумніву.
   Кожній людині доведеться померти – це факт. Із цього і почнемо.

6

   Бабині шмарклі я присікав у корені. Першого ж дня довелося запевнити стару, що ніхто за нею побиватися не буде. Вона по-дитячому здивувалася: «Як ніхто?»
   «А так ніхто», – відрубав я. Баба знову розплакалась. У перші дні нашого знайомства баба часто плакала.

7

   Прибираючи у кабінеті проф. Галушки, царство йому небесне, я знайшов клепсидру. Коли баба вчергове зайшлася плачем, я повернувся із приладом і поставив його на стіл біля ліжка. Баба припинила плач. Стежила, що я роблю.
   А я просто перевертав клепсидру, коли весь пісок з верхньої частини пересипався у нижню.
   Баба не витримала. Почала вимагати, щоб я пояснив свої дії.
   Я мовчки перевертав клепсидру. Баба побачила, що я не реагую на неї, скривилася і затягла своєї: «Гі-і-і-і-і… ніхто мене не любе-е-е…»
   Тоді я сказав, що один період пересипання триває шістдесят секунд. А вона вже плаче впродовж семи періодів. Чи їй це нічого не говорить, поцікавився я. Стара схлипнула, глянула безнадійно.
   У повній тиші ми стежили, як пересипається пісок з одної колбочки в другу. Потім баба повернулася на ліжку до мене спиною і сказала, що буде спати. Погасивши верхнє світло, я залишив її саму. Пішов у кабінет порпатися у дідовій бібліотеці. До дідька багато цікавого було серед цих книжок. Ніколи й не думав, що книжки бувають цікавими.

   Дідо Іван ґрунтовно працював з літературою – зразу видно академічний стиль. На кожній сторінці сила підкреслень: синім олівцем, простим олівцем, червоним чорнилом, ще й коментарі на полях.
   Взяв першу-ліпшу книжку до рук. Підручник із психології, той самий, до речі, де я віднайшов колись «подвійну» картинку. Вирішив віднайти її. Книжка одразу ж відкрилася на потрібній сторінці. Дідові, напевне, цей парадокс сприйняття теж був до душі. Видно, що книжку часто розкривали саме тут.
   Поруч із підручником я помітив добірку альманаху «Наука и религия», далі – брошурку листування К. Е. Ціолковського зі своїм приятелем, письменником А. В. Луначарським. Брошурка чимось привернула мою увагу. На внутрішній сторінці незаповнений бібліотечний штамп: «Кабинет кафедры философии Львовского госуниверситета им. И. Франко». Відкрив навмання і подивився, що ж там такого дідо попідкреслював. «Незліченний ряд майже безтілесних істот живуть поруч із нами…» – писав Костянтин Едуардович у публікації «Иная, более разреженная материя». З книжки випала вирізка з газети «Известия». Заголовок підкреслено червоним двічі: «В Калуге над домом-музеем К. Э. Циолковского часто появляются НЛО». На щастя, без фотографій.
   Окремо стояв цілий ряд журналів та книжок з космонавтики. Видно, ця тема не на жарт хвилювала дідів розум. Інвентар полиці доповнював репринт портрета, виконаного тушшю – Юрій Гагарін зі скромною, але світлою усмішкою першої радянської людини у космосі. Що за дивний фетиш космонавтики?
   Я виклав собі на підлогу штук із десять книжок для подальшого ознайомлення. Підлога в діда була застелена вицвілим цупким килимом. Другий, м’який килим висів на протилежній стіні, збоку від книжкової шафи. Над килимом, якраз посередині, за кімнатою спостерігало дідове фото у напівпрофіль. Із чорною смужкою на знак смерті. Смішний клаповухий дідусик, типовий Галушка, ну копія мами. Таким, певне, вирізки про НЛО збирати на роду написано.
   Під пильним професорським оком читав до третьої ночі.

8

   Я слідкував, аби клепсидра постійно опинялась у баби перед очима. Пісочний годинник викликав у старої безпричинний неспокій. Коли вона заходила до кімнати, де чекав стікаючий пісок, то починала тихо молитися і голосити. Вона молила мене поглядом, вона скиглила, – наче я мав силу припинити це збігання піщинок. Але ні я, ні будь-хто, кого я знав, не міг би зупинити пісок у клепсидрі.
   Здається, наприкінці місяця це почало доходити і до баби. Якщо рахувати в клепсидрах, на прийняття цього факту вона витратила не менше 20 000 продуктивних перевертань.
   Те саме, що 20 000 разів сказати піску:
   Ні, не течи, зупинись, припини!
   Не течи, не течи, не течи…
   Куплет цілком у дусі Степана Гіги, якого ми з бабою часто слухали разом.

9

   Ми продовжували наше спілкування, незважаючи на сльози, крики і погрози здати мене міліції. Вряди-годи я делікатно нагадував бабі, що є останньою людиною на землі, яка прийшла в її дім, щоб готувати їй їсти. Крім мене, більше не було нікого, хто зміг би нагодувати її смачненькою гарбузяною кашкою і прочитати на ніч статтю Мірче Еліаде про поховальні ритуали – те, що її найбільше повинно цікавити.
   Баба це усвідомила.

   Вночі вона часто горлала, що вмирає. Одного разу це було так.
   На крик я збіг на перший поверх, повмикав світло. Баба вертілася на ліжку, жмакала простирадла і сичала, наче випускала із себе демона. Мене завжди приваблювали такі видовища. Скажу вам, цього разу було на що подивитися.
   Нарешті баба знесиліла.
   «Не можу», – сказала вона, перевівши подих.
   «Що не можете?» – спитав я.
   «Вмерти не можу».
   Я знизав плечима і пішов досипати.
   На ранок баба перемінилася. Коли ми снідали, вона сказала, що вночі їй було дано одкровення. Я поцікавився, якого плану це одкровення й чого воно стосується.
   «Ти не людина», – відповіла вона.
   «Ні», – погодився я.

   Баба моєї капітуляції не чекала, тому навіть розгубилася. Певне, гадала, що я буду впиратися та відбріхуватись, переконувати її у протилежному. А так моя реакція навіть навіяла страх, адже одне діло називати свого внука чортом, а зовсім інше – дізнатися, що твій онук і справді чорт. Вона пояснила, що я вже ніби не людина, але й не антихрист. Мовляв, вищі сили прислали мене приготувати її душу до страждань пекельних. Я підтвердив, що справді є певною різновидністю нелюдів, які готують переднебіжчиків до переходу.
   Такий поворот запровадив у наші стосунки щось нове. Баба змирилася з моєю присутністю. Більше того, тепер нелюд із клепсидрою не викликав у неї панічного бажання запорпатися в перини і затамувати подих, як це було колись. Такі зміни я міг тільки вітати, адже це був рух до прийняття фактів.
   Ще кілька днів баба всіляко адаптувалася до ідеї моєї потойбічності. Нарешті одного дощового, камерального за настроєм вечора – то був початок квітня – вона почала потроху переповідати власне життя.

10

   Мої дні в Хоботному були схожі.
   Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь – за кілометр від Хоботного, посеред поля, що заросло гірчаком.
   Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу всебічною особистістю. Може, аж занадто всебічною. Його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством.
   Взагалі, мій дідо (дивно, що я не згадував про це) за спеціальністю був математик. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер, ще коли мені було п’ять, а мо’, й давніше. Пригадую діда, і неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були спорідненими душами.

   В негоду, коли надворі нічого було робити, я просиджував у діда в кабінеті. Намагався відчути його стиль мислення, впіймати його погляд на світ.
   Окрім широкої добірки літератури, мене здивувало, що багато полиць на стелажі були порожніми. Наче книжки звідти кудись поділися. Верхня полиця, де переважно тримають словники та енциклопедії, взагалі була порожня.
   Тому цілком природно, що одного дня я попросив бабу розповісти мені про мого діда більше.
   – Йой, тяжкий був чоловік, – сказала баба. – Цвяха в стіну забити було проблемою. Тільки і вмів, шо книжки читати.
   Баба трохи подумала, ніби не знала, розказувати чи ні. Стягнула тугіше хустку на підборідді й порухала щелепою, поправляючи вставні зуби.
   – Ти тільки мамі не кажи, бо вона сі вгніває, що я тобі то розказую. То таке, – баба показала рукою яке – «нефайне». Про таке, мовляв, не говорять. – Але маю гріх на душі, Петрусю, мушу тобі про нього розказати. Ну, може, то й не гріх, але він мені муляє. Слухай. Твій дідо був вар’ят.
   – Он як?
   – Ну та, натуральний вар’ят! На людях ше нічо’ тако, «добридень – до побачення», вихований, тихий. На базар сходити, у місто поїхати – то все міг. Але в сім’ї годі було його стримати. То все від тих книжок ся почало в нього.
   – Від яких?
   – Та від тих, шо я попалила. – Баба байдуже махнула рукою.
   – А які ж ви, бабцю, попалили?
   Баба вдоволено гмикнула:
   – А де я знаю. Якісь попалила. Іностранні попалила.
   – Нащо ж ти їх попалила, ти, жабо стара?! – Я нарешті допер, куди поділися книги з полиць. По спині забігали мурашки. Кров ударила в голову.
   – Та бо він їх читав і дурів від того. Я знаю, жи то від них він помер.
   Опановуючи серцебиття, я спитав бабу, в чому ж полягало вар’ятство мого діда. Вона відказала, що дідо говорив такі речі, які не можна було слухати. Дідо, виявляється, був трохи не при своєму розумі.
   То почалося в нього після скандалу на кафедрі, де внаслідок підлих інтрижок діда мали звільнити з посади, через що у професора Галушки трапився сердечний напад. Дідо був ще нестарим, але після нападу став хворобливим і нікудишнім. Він написав заяву про звільнення і перебрався в Хоботне. Невдовзі після цього дідові стали ввижатися якісь істоти – не то чорти, не то янголи, тут діло темне. Спочатку вони приходили до нього в сни, і дідо по ночах зривався весь в поту. Потім вони стали докучати йому і вдень, коли він лягав передріматися. Через якийсь час дідо став бачити «примари» навіть при ясному розумі (втім, щодо ясності – це ще як сказати).
   Баба розповідала, що кілька разів доходило до того, що дідо, відмахуючись від чогось невидимого, бігав по хаті в чім мати породила. Рідних при цьому не впізнавав, а коли хтось підходив до нього, він боляче копався і плакав. Приступи, на щастя, не тривали довго, і за якусь годину-півтори дідо заспокоювався, мов нічого не було. При цьому говорив з полегшенням: «Ну все, відчепилися нарешті».
   – А ви лікареві його показували?
   – Та йой, – махнула баба, – та то би такий встид був для сім’ї. Нам усі в селі завидували, що в нас хата така велика, і шо діти всі, тьфу-тьфу-тьфу, виросли, шо і дідо твій до професора доробився… Певне, думали, шо він багато грошей заробляє. Ая, завидували, завидували! Я то завше відчувала. А якби сі довідали, жи з дідом не альо, знаєш, як засміяли би мене? Казали би всі мені: «А шо, Вірунцю? Не хтілась простого хлопа? А маєш теперка пруфесора!» То й ми дохтіра не звали. То твоя мама іно хтіла ‘го в лікарню положити, шоб ти знав. А я ніби тако відчувала, жи йому то мине…

   За якийсь час – може, менш ніж за рік, – дідові кошмари минулися. Доньки, які до того мешкали в Хоботному, за цей час пороз’їжджалися: котра до сватів, котра в місто. Тепер до батьків навідувалися хіба на пару днів, онуків показати. І то, з певним острахом – боялися, що в батька знову «почнеться». Але після кількох нестерпних місяців дідові наче й справді минулося. Повернувся сон, і він перестав переконувати, що за стайнею живуть жахіття.
   Забув сказати, дідова ідея фікс полягала в тому, що «бабаї», котрі його лякали до півсмерті, приходили з-за стайні, зі здичавілого, завжди затіненого саду. Він розказував, що в них там «нори», через які вони пролазять. От таке він говорив і не жартував, а всерйоз говорив, ще й брався переконувати недовірливих, і це 50-літній чоловік. Про те, щоби піти за стайню, викосити там кропиву, обрізати сухе гілля та навести порядок, не могло бути й мови, так боявся він того місця.
   

notes

Примечания

1

   Про події, що мали місце з дотепником Курочкою (в миру Гладким Хіппі) та його друзями, можна прочитати у повісті «Поклоніння ящірці».

2

   Цікаву думку з цього приводу мають африканські людожери. Поїдаючи окремі частини тіла жертви, вони вважають, що переймають цим її досвід і силу. Але нам це з вами знати ні до чого, тому – хопа, клацніть пальцями! – все забуваємо.

3

   Також про життя Мирослава Полісуна та Нелі Полісун (з дому П’яточкіної) можна знайти у романі «Культ».
Купить и читать книгу за 69 руб.

Вы читаете ознакомительный отрывок. Если книга вам понравилась, вы можете купить полную версию и продолжить читать

<>