Назад

Купить и читать книгу за 73 руб.

Вы читаете ознакомительный отрывок. Если книга вам понравилась, вы можете купить полную версию и продолжить читать

Марадона

   Сергій Жадан (народився 1974 р.) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор кількох книжок віршів та прози, поетичних антологій, театралізованих проектів, а також ініціатив по внесенню поправок до закону України «Про лібералізацію та легалізацію системи розповсюдження фармакологічних речовин», відхилену Верховною радою України п’ятого скликання. «Марадона» – нова книга віршів С. Жадана, присвячена колективним видам спорту, проблемам розвитку фізкультурного руху, корегуванню графіків індивідуального фізичного навантаження та іншим аспектам проходження допінг-контролю.


Сергій Жадан Марадона Нова книга віршів

   «Дієго Марадона після обстеження в психіатричній клініці самостійно вирішив лишитись і продовжити курс лікування.
   Як повідомив лікар легендарного футболіста, його пацієнт схильний до залежності від шкідливих звичок, що і змусило Марадону лягти до клініки».
(fanat.com.ua)

Частина перша
R'n'B
Українські весільні та рекрутські пісні





Дезертири

Я почну з того, з чого і мав почати —
з присвяти всім, хто не дочекався
на кращі часи, часи, коли
всі попустяться і можна врешті
перевести подих.
Але мертві не переводять подиху,
ага, точно не переводять.

Ну, так добре все починалось, так
мріялось, що ось ще
пару зим,
пару депресій,
пару вириганих сердець,
головне – дотягнути до тридцятки,
а там уже простіше дихається,
простіше ведуться розрахунки.

Головне – дбати про друзів, пам’ятати
всі п’яні обіцянки, що
давались зі сльозами і співами —
що ось, мовляв, витягнемо, прорвемось,
поставимо це життя раком.
Ну і що – ось воно, життя.
Стоїть раком.
Жодного бажання.

Друзі поламались,
мов перші радянські танки,
і сумні це були смерті,
я і ворогам не побажаю
таких смертей,
тим більше, що вороги теж
поламались,
мов танки.

І ось сьогодні,
коли надвечір вітер приносить зливу,
навіть нікому зателефонувати,
лишилось з десяток друзів,
але що —
мої друзі п’ють,
у них зараз запої,
таке враження, що я
товаришую з якимсь
наркологічним
диспансером.

Лишаються їхні діти,
ще їхні діти. Зараз їм, звісно,
телефонувати теж без понту,
але, чорт із ними – мине
якийсь час, і вони вийдуть на вулиці
і помстяться за своїх
батьків.
А там, дивись, і вони повернуться —
всі дезертири, обкурені циркачі,
чуваки в мундирах французьких добровольчих корпусів,
що патрулювали дороги

під час балканського конфлікту,
повернуться хіміки і астрономи,
які пропалювали небеса над Дунаєм,
всі чорні генії бірж, поморочені душі,
всі емігранти, котрі спустошували склади бундесверу
в осінніх полях,
уся ця безкінечна валка, загублена в часі,
обоз, який переховувався
від однієї облави
до іншої.

І коли вони врешті виберуться
на сухе,
о, коли вони виберуться,
тоді я не позаздрю
інженерам,
які борються за наші душі.

Головне, щоби нам усім вистачило любові.
Головне, щоби нам усім вистачило жовчі.

Прощання слов’янки

Скільки доводилось бачити даунів,
але таких навіть я не бачив —
один у футболці Звоніміра Бобана,
інший – у футболці Бобана Марковіча,
така собі збірна Югославії з клоунади.

Ага, і ось вони сідають до вагона і відразу
дістають карти і починають грати на гроші.
А грошей ні в того ні в іншого немає.
Але чорта з два, – думає Звонімір Бобан, – зараз
я роздягну цього клоуна, – думає він
про Бобана Марковіча, – зараз
я виб’ю
з нього
все гівно.

І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу: братіку,
братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні
все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук,
мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть
нам кросівки
своїми косами,
ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,
як два Ісуса,
ти і я, братіку,
ти і я.

Ага, – відповідає Звоніміру Бобану Бобан
Марковіч, – аякже: як два Ісуса,
виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних
українців ринок крадених мобільних телефонів.
Ти лише уяви, братішка, скільки у
світі загадок і таємниць, скільки борделів
і крадених телефонів:
нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя
на віслюках.

А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,
життя розтягується, мов баян, я буду
тягнути його в один бік,
а ти – в інший.

І ось вони їдуть, закинувши
нагору чорну валізу,
в якій лежить, складена вдвоє, їхня
велика слов’янська ідея,
і ця їхня велика слов’янська ідея —
акробатка з женевського цирку,
дівчинка, яку вони склали вдвоє і запакували до валізи,
час від часу
витягуючи її назовні
й ділячись із нею хлібом і ракією.
Головне – довезти слов’янську ідею до Відня,
в’їхати в місто
на чолі автоколони прочан.
У світі стільки незайманих душ,
стільки нескорених протестантів
і некрадених мобільних телефонів,
що лише встигай розтягувати
це життя.

Ну що, далі вони починають співати,
зрозуміло – балканські пісні,
такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш,
але приблизно таке:

Коли сонце стає над Балканами
і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,
вони – хвилі Дунаю – починають підсвічуватись,
ніби на дні лежать золоті червінці,
і тоді хоробрі солдати сербської гвардії
стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,
аби дістати золоті червінці для дівчат
з портових кварталів;
так вони й тонуть – разом зі своїми рушницями,
і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним
дном у напрямку моря,
і від їхніх темних-темних мундирів
море називається Чорним.

Big Gangsta Party

Харків, 94-й рік. Напружена
криміногенна ситуація. В місті діє
злочинне угруповання, яке бомбить обмінки,
на державному радіо їх називають «групою зухвалих молодиків»;
і ось ця група зухвалих молодиків
довго пасе оптову обмінку в центрі,
пасе-пасе і врешті випасає,
що в омбінці
зараз лежить кілька мішків бабла —
брезентові мішки з баблом,
котрі до завтра ніхто не буде вивозити.
Тоді вони святково одягаються
і їдуть бомбити
обмінку.

А обмінка знаходиться в самому
центрі; вони ще пропускають напханий
народом трамвай і аж тоді йдуть
бомбити
свою
обмінку.
А там їм ніхто, виявляється, не радий,
тим більше – коли вони починають забирати
мішки з баблом.

І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці,
і в тебе все погано – ні грошей, ні роботи, ні соціальних перспектив,
і тут раптом із обмінки вибігають
молодики в святкових спортивних костюмах і біжать
до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко
позаду всіх претендентів на оптове бабло.

Але що можна робити у Харкові, в 94-му році,
з мішком бабла? Його можна здати в оптову обмінку.
Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони
вирулюють під колесами трамвая
і мчать в нікуди.

Але за пару кварталів звідси
є затишний кабак із кокаїном,
котрий називається «Елітний клуб “Карамболь”».
І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись
баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів.

І що, і їм приносять їхнє відро кокаїну,
і доки вони схиляються над ним, мов піхотинці над
піхотною міною, убоп по своїх каналах пробиває їхню беху
і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь».

І ось ти йдеш собі,
дивлячись,
як над
трамвайними дротами
підіймаються інкасаторські душі, і все, що тобі хочеться, —
це просто нормально потрахатись, хоч раз, хоч раз у житті,
навіть чорт із ними – із соціальними гарантіями,
чорт із нею – з роботою,
хоча б раз, хоча б аби з ким!
І тут тобі раптом до ніг
починають викидати тіла молодих біатлоністів,
і в кожного з них на грудях лейбл адідасу,
мов прострелене серце, так ніби ця команда біатлоністів
потрапила під перехресний вогонь свого дублю.

Невидимі й незбагненні
наші з тобою голоси підіймаються в космос.
Скільки тьмяних, солодких натяків
залишили нам у спадок духи любові.
Краще героїчна смерть, аніж холодна старість.
Спи спокійно, товаришу по боротьбі,
я доношу твій найк,
я поверну борги,
я буду користуватись твоєю трубою,
відповідаючи на дзвінки,
і коли задзвонять твої батьки,
я скажу, що ти ненадовго відійшов,
але незабаром повернешся,
і тоді вони заплатять за все.

Україна для українців

Раніше в готелі здавались погодинні
кімнати, на рецепції висить табличка: «Погодинні
кімнати більше не здаються», але все одно відчувається —
бордель борделем.
Під вікнами зранку тусять араби,
і туди-сюди
ходить
проститутка,
яку окликають велосипедисти —
пройде ще раз
туди-сюди,
я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга,
хто зіштовхнув нас лицем до лиця?

І ось вона
ходить
туди-сюди
під колишнім борделем, мов сирота, котра
пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,
але боїться помилитись, тому ходить
туди-сюди
і займається
проституцією.
До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас тягатись усіма цими арабськими помийками.

Історія така:
коли мені було п’ятнадцять,
в місті, де я жив, з’явився серійний убивця.
Вони тоді саме активно почали з’являтись —
серійні вбивці й кооператори,
гробівники соціалізму,
їх тоді всі ненавиділи,
в сенсі – кооператорів.

Наш серійний убивця їздив велосипедом,
виникав із березневого туману і протинав
своїх жертв
трофейним
німецьким
багнетом.

Насамперед він протинав жінок —
беззахисних, безборонних жінок,
котрі гуляли в темних лісах,
брели глухими, заметеними стежками,
блукали на опівнічних кладовищах,
сиділи біля барної стійки – п’яні й розмальовані,
зовсім самотні,
без спідньої білизни —
чомусь саме цих безборонних жінок
він протинав у першу чергу,
а вже потім сідав на свій велосипед
і їхав якраз на першу зміну
до молокозаводу.
І за те, що всі його боялись
і лаштували на нього
мисливські рушниці й
машину пропаганди,
я завжди ставав на його бік,
я думав так: пам’ять тіла – це кльово,
але ось ви шаройобитесь собі по магазинах
і кінотеатрах,

а він щовечора виходить за заводську прохідну
і сідає на свою «Україну» і мчить додому,
і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,
на таких самих «Українах», і мчать за ним у березневому тумані,
намагаючись вихопити в нього з рук трофейний багнет,
і ніхто з вас,
слабаки,
не бачить цієї
диявольської гонитви, крізь тишу і морок,
цих чортових перегонів, ніхто з вас
не побачить і не почує, як вони летять на своїх велосипедах
до похмурої брами ночі.

А той, хто стоїть під брамою
і чекає, чим закінчиться
їхня гонитва,
не виходить із сутінків,
стоїть, заховавшись у тінь, і думає так:

ось вони мчать просто сюди,
безумні велосипедисти,
вершники апокаліпсису.
Не так важливо, хто з них прийде першим,
не так важливо, зрештою, хто з них прийде останнім,
не так важливо, чи доїдуть вони взагалі.
Головне – це страх, який
закладається під язиком
і не дає говорити правду,
так, страх, – задоволено
повторює він
і йде додому,
перевіряти мої
домашні
завдання.

Chicago Bulls

Харків, 2006 рік. Напружена
криміногенна ситуація. З важкої промисловості
в місті розвиваються лише супермаркети.

І ось, коли ринок перенасичується,
одна мережа супермаркетів починає воювати
з іншою.

Закладаються перші бомби,
лунають перші вибухи,
псуються товари,
розірвані памперси літають над касовими
апаратами, наче індички.

В одній мережі супермаркетів
працює менеджером дівчина, яку
вже давно заїбали усі ці супермаркети,
але вона мусить щодня, о восьмій,
приходити на роботу і гнити
над розробкою чергової
рекламної кампанії
для
паленої
російської
водки.

В неї закоханий один із охоронців, стрижений
відбитий охоронець, котрий прибігає
зранку в хокейному светрі чікаго буллз, потім
одягає уніформу і стає схожим на гея.

І він страждає, а вона навіть
не дивиться на нього,
він для неї лише охоронець
у підарській формі;
вона здає конкурентам усі коди доступу, відкриває
всі карти, вона все прорахувала і все продумала,
і коли конкуренти підривають в її супермаркеті
чергову бомбу, вона непомітно знімає касу
і намагається зникнути.

Але убоп пробиває по своїх каналах
її телефонні розмови і вже чекає її на парковці,
і коли вона намагається зникнути на своїй бесі, вони
блокують виїзд, прострілюють їй живіт і кричать охоронцю:
ей, ти, підар, давай – обійди її
з іншого боку.

Але охоронець несподівано відкриває по них вогонь,
застрибує в беху, перетягує її на праве сидіння і мчить
разом із нею в нікуди.
Така історія.
І ось ти йдеш містом,
і все, що тобі потрібно, —
просто нормально потрахатись,
прямо тепер і прямо тут,
хоч раз нормально, після усього цього мозгойобства,
серед усієї цієї криміногенної ситуації, серед усіх
цих супермаркетів, які ростуть, мов гриби,
забирають життєві сили;
о, ці супермаркети, ці концтабори
для бюджетників,
конвеєри для лохів.
Я БУДУ ЛАМАТИ КАСОВІ АПАРАТИ!
Я БУДУ ЛАМАТИ КАСОВІ АПАРАТИ!
ХОЧА Б РАЗ! ЗА ВЕЛИКІ ГРОШІ!
ХОЧА Б АБИ З КИМ!!!

– Хто ти?
– Я хочу тобі допомогти.
– Ти бог?
– Я твій антикризовий менеджер.
– Що це в тебе?
– Це бики Чікаго. Вони вивезуть нас, кохана, з цього диму.
Зоряна ніч сховає нас від переслідувачів.
Зброя нам дається для того, щоби захищати один одного.
Життя нам дається для того, щоби
померти разом.
Дивись, яка глибока навколо осінь,
нарешті починає падати сніг.
Вулицею йде тиха щаслива родина.

– О боже, що це таке біле? – захоплено питає хлопчик.
– Це сніг, – відповідає мама.
– Це гарячка, – відповідає тато.

Я твоя протиотрута

   Коли я з ними познайомився, між ними склались уже певні стосунки, кожен із них оцінював їх по-різному: вона ставилась до цього всього як до романтичної пригоди, зберігаючи, як їй здавалось, дистанцію, а він намагався форсувати події, разом із тим не втрачаючи, як здавалось йому, рештки совісті. Одним словом, я так нічого і не зрозумів із того, що вони мені розповіли. В тій країні, де ми з ними познайомились, вони були емігрантами, її статус був значно кращий, а ось у нього були якісь трабли з візами і їх продовженням, кожен вирішував свої проблеми сам, аж доки вони не познайомились. Ну і далі вже починається наша печальна історія. Деякий час вони обмінювались електронними листами та іншим комунікаційним непотребом – необов'язкові дзвінки, повідомлення, привіти через друзів, випадкові зустрічі на вулицях міста, з чого зазвичай і складаються згадані вище стосунки, чи те, що за стосунки видається. І ось раптом трапився гелуїн і всі біси повилазили зі своїх нір і активізували без того нездорову атмосферу старої-доброї Європи. Моїх нових знайомих вони активізували теж. На гелуїн я з ними обома і познайомився. Це була така строката галаслива компанія, яка рухалась старими вуличками, не зупиняючись на червоне світло і не оминаючи жодного бару. Потім був якийсь клуб, де крім нас святкували гелуїн лише якісь лесбійки, котрі, до речі, порівняно з моїми новими знайомими виглядали просто по-дитячому. Видно було, що гелуїн – це не лесбійське свято. І вже десь поночі, коли всі біси й лесбійки міста відтусувались і позалазили назад, кожен до свого приватного пекла, ми повернулись до мене додому, ніхто, ясна річ, зупинятись не хотів, гелуїн загрожував розтягнутись на найближчі кілька діб, і ось тоді, посеред бурхливого п'яного угару (тут, очевидно, слід було би вжити слово «гармидер», але це був таки «угар»), він запропонував їй одружитись. А коли вона несподівано для нього (та й для мене теж) йому відмовила, він влаштував справжню істерику. Я ніколи не бачив, аби чоловіки так плакали. З нього витікали не просто сльози, з нього витікала його карма, він ридав і закликав її до совісті, як же так, кричав він, навіщо ж ти писала мені свої блядські електронні листи, навіщо телефонувала і передавала привіти, для чого ми випадково зустрічались на вулицях цього йобаного міста? Ми просто мусимо одружитись, повторював він, у нас просто немає інших варіантів. Але вона вперто не хотіла з ним одружуватись, у всякому разі – не на гелуїн, і тоді він перестав плакати і сказав приблизно таке: ти мене зрадила, ти морочила мені голову, я зараз піду і дуже попрошу тебе – не телефонуй мені більше. І не пиши. І загалом – не трапляйся мені на вулиці. Ось це було здорово, це мені сподобалось. Перед цим він пару годин розповідав, як вони з братами з України бомблять місцеві банкомати, тому подібна розв'язка мені видалась досить-таки логічною. Потім він довго прощався, довго повторював, аби вона більше не телефонувала, і довго чекав у коридорі на ліфт. І ось доки він чекав, я бачив, як вона вагалась. Думаю, якби ліфт затримався ще на хвилину, вона таки вийшла би за нього заміж. Які пристрасті, думав я, це ж треба. Вже десь зранку чи навіть пізніше до мене дійшло, що чувак її просто розводив. Ну так, все просто – у неї не було проблем із документами, у нього вони були, єдиним варіантом для нього було одружитись. І він це розумів. І вона це розуміла. Лише я думав, що справа в гелуїні. Але ж вона завагалась, хай лише на мить, але завагалась, я це точно бачив.

   На їхній побутовій шизофренії, котру вони дещо пафосно називають пристрастю, можуть працювати атомні станції, ця чорна кров, що переливається в акваріумах їхніх сердець, щороку заливає собою набережні й пляжі, лишаючи на асфальті кольорові нафтові розводи. Закохані моєї країни добивають одне одного своєю любов'ю, вони не здатні обмежитись любовними стосунками, їм і секс як такий не цікавий, під час сексу вони виривають одне одному язики і видавлюють очі, розрубують тіла коханих важкими різницькими сокирами, підливають отруту в спільний алкоголь, тому що померти вони мають лише разом, бо вони кохають одне одного і жити одне без одного просто не зможуть, тому їм простіше відразу перерізати одне одному горло бритвою, подарованою на день закоханих, і провадити далі свої розборки вже в пеклі, де їм ніхто не буде заважати. їх завжди можна виокремити з будь-якого натовпу, з них іде густий дим їхнього шаленства, вони цілуються до крові й прокушують своїм партнерам сонні артерії, жінки носять в своїх торбинках сатанинські амулети, а чоловіки тижнями не вимивають із-під нігтів жіночу кров, і я говорю собі: о, так – це мої співвітчизники, скільки я їх бачив, скільки спостерігав за ними, в їхньому житті ненависть так дивно межує з любов'ю, що я вже давно перестав для себе їх розрізняти, я нічого не знаю про політичні настрої чоловіків і жінок у моїй країні, я знаю лише про їхні депресії та приступи активності, тоді вони багато на що здатні, і я не заздрю тому, хто спробує ці депресії лікувати. Тому що вони зраджують одне одного від неможливості висловити свою ніжність і народжують дітей від неможливості вчасно спинитись, тому що вчасно спиняються ті, кому є що втрачати.

   Найгірше те, що вони по-справжньому залежні одне від одного. Я пам'ятаю іншу історію про іншу прикольну пару, він перевозив через польський кордон наркотики, попросив її допомогти, вона погодилась, очевидно, це теж була пристрасть, бо як це інакше назвати, вона сховала все в своїй косметичці й спокійно перевезла, а він, щойно вони приїхали на місце, просто кинув її, себто викинув разом із усіма її речами. Коли вона вже звалила і його почало ламати, він сказав собі приблизно таке: нічого, сказав він, нормально, я все розрулю, у мене все є з собою. І почав шукати свої наркотики. В цей самий час вона перетинала польський кордон у зворотному напрямку, ніжно притиснувши до серця свою косметичку.

Лукойл

Коли приходить великдень і небо стає прихильнішим до нас,
і всі напружуються – мовляв, великдень, аякже,
тоді в землі починають перевертатись покійники,
розбиваючи ліктями холодну глину.
Мені доводилось ховати друзів,
я знаю, як воно – закопувати своїх друзів,
мов собака кістку,
чекаючи, коли небо стане до тебе прихильнішим.

І є такі соціальні групи,
для яких подібні ритуали особливо важливі,
я маю на увазі, насамперед, середній бізнес.
Всім доводилось бачити,
який смуток охоплює цих регіональних
представників російських нафтових компаній,
коли вони з‘їжджаються на безмежні
цвинтарні поля, аби закопати
ще одного брата з відстреленими легенями;

всім доводилось чути тверде биття сердець,
коли вони стоять біля домовини
і витирають скупі сльози й соплі об своє
дольче й габана,
і хуячать геннесі
з одноразового
посуду.

Ось так, Коля, – говорять, – ось тобі й відкат.
На безмежних полях офшору
ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні
плеса забуття, зі шротом у печінці.

То як, – радяться, – ми
спорядимо нашого брата
в його довгий шлях
до осяйної Валгали Лукойлу?
Хто буде супроводжувати його
в темних печерах чистилища?

Тьолки, – говорять усі, – тьолки,
йому потрібні будуть тьолки,
хороші тьолки,
дорогі й без шкідливих звичок,
вони будуть гріти його взимку,
вони студитимуть йому кров навесні,
ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
так, щоби він навіть не помітив, що вже помер.

Ох, ця смерть – територія, де не ходять наші кредитки.
Смерть – територія нафти, хай вона омиє його гріхи.
Ми покладемо йому до ніг зброю і золото,
хутра і тонко помелений перець.
В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа,
в праву руку – грамотну ладанку з Єрусалима.
Але головне – тьолки,
дві тьолки, головне – дві платинові тьолки.
Так, це головне, – погоджуються всі.
Головне, – погоджуються тьолки.
Головне-головне, – підтакує Коля зі своєї домовини.

На великдень ми всі такі сентиментальні.
Стоїмо, чекаємо, коли мертві
встануть і вийдуть до нас із потойбіччя.
Ніколи так не цікавишся смертю,
як ховаючи друзів.

Коли вони третій день чатують
під дверима моргу, він зранку третього дня
долає, зрештою, смертю смерть, і виходить
до них із крематорію, бачить,
що всі вони знесилено сплять,
після триденного забуху,
лежать просто серед трави,
в обриганих
дольче й габана.

І тоді він тихо, щоби не розбудити,
забирає в одного з них
підзарядку для нокіа
і повертається
в пекло
до своїх
блондинок.

Михаил Светлов

Про що пишуть сучасні поети?
Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу
субстанцію свого страху; сатана поезії змазує
сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами
і пишеш про це вірші, вірш за віршем,
ось таке враження
лишається
від сучасної
поезії.

Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться
субстанцією страху. Я маю на увазі середній бізнес.
Демони чорного налу,
які підіймають із колін
республіку,
знаючи лише двох справжніх друзів – друга Стєчкіна і друга Макарова.
Поети не знають про любов нічого,
любов – це бажання мати дітей після дефолту.
Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі, той мене зрозуміє.
В одному з них жив Марат,
який тягнув
трубу через Кавказ,
і дотягував її вже до кордону.
Ну, і все було добре —
благословення з боку московського патріархату,
і кришування з боку обласної адміністрації,
і три жінки, яких він любив і утримував,
себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,
одним словом – інтенсивне особисте життя.
Але що йому не давало спокою – це його сни,
в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії
і сидів на білому піску,
наспівуючи —

о, Андалузіє, жінко
з чорною кров’ю,
ця твоя чорна кров,
чорніша за нафту Месопотамії.

О, Андалузіє тиші,
Андалузіє пристрасті,
я твій пес, Андалузіє,
твій безпонтовий бродяга.

Але всі три жінки говорили йому – Марат, йобана в рот, Марат,
в країні, Марат, бардак, візьми кредит, розрули з розтаможкою,
кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.
Але, засинаючи, він усоте повторював:

Твоє чорне-чорне волосся,
довше за коридори Рейхстагу,
довше за чергу на Мостиськах,
довше за прізвища угорських депутатів.

І хто був на окружній в районі ростовської траси,
той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів
і жила третя жінка Марата,
там він
і забухав.
Щось у ньому зламалось, він взяв-таки цей
кредит і приїхав до своєї третьої
жінки
з валізою
бабла.

Ось, – сказав зі злістю, – сто штук, мій кредит,
мої пароплави й порти.
І вже після цього забухав.
Можливо, в ньому теж
озвалася субстанція страху, тому що він пив
день, потім пив ще один день, потім знову пив,
випив парфуми сальвадор далі,
все повторюючи – моя Андалузія, моя Гренада.

Потім у котеджі вони ділили його тіло.
Мені, – сказала дружина, – по хую бабки,
мені потрібен він, я забираю його.
Ні, – сказала коханка, – мені теж по хую бабки,
тим більше я була в долі,
але його забираю я.
А третя сказала, – а ось мені бабки абсолютно не по хую,
ви не подумайте, що я така сука,
просто сто штук це гроші все-таки, але його я теж любила,
він навіть парфуми мої випив,
тому він залишиться мені.

І ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов – це командна гра,
тому, врешті-решт, ще більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися
сам на сам
зі своїм
життям.

Гриби Донбасу

Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками.
Тому треба знати місця,
треба знати, з ким домовлятися.

Це був робітник колишнього насосного цеху,
мужик, потріпаний алкоголізмом.
– Ми, – сказав при знайомстві, – робітники насосного цеху,
завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.
Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто
опустив руки. Лише не працівники
насосного цеху, лише не ми.
Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,
захопили три корпуси колишнього комбінату
і почали вирощувати там гриби.

– Як гриби? – не повірив я.
– Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси
з мескаліном, але у нас,
на Донбасі, кактуси не ростуть.

Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?
Головне, щоб тебе перло, точно, друг, – головне, щоб перло.
Нас – перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,
що ми все-таки еліта пролетаріату.

Ну, і значить що – ми захопили три корпуси
і висіяли наші гриби.
Ну, і там – радість праці, почуття ліктя,
сам знаєш – це п’янке відчуття трудових звершень.
А головне – всіх пре! Всіх пре і без грибів!

Проблеми почались уже за пару місяців.
У нас тут серйозний район, сам бачив,
нещодавно спалили заправку, причому – міліція
там усіх і накрила, вони навіть
заправитись не встигли, так хотіли її спалити.
І ось одна бригада вирішила на нас наїхати,
вирішила забрати наші гриби, ти уявляєш?
Я думаю, на нашому місці будь-хто
прогнувся б, такий порядок – прогинаються всі,
кожен у міру свого
соціального
статусу.
Але ми зібрались і подумали – добре, гриби – це добре,
але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,
і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.
Просто ми подумали – ось зараз зійдуть врожаї, виростуть
наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,
і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?
Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких
ти не можеш просто так відмовитись.
Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,
а я відповідаю за свій.
Одним словом, забились просто на грибних плантаціях.
Там ми їх і повалили. І коли вони падали на теплі
серця грибів,
ми думали —

Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.
Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється
в такт із твоїм серцебиттям.
Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко
було ходити на наші могили.
Це наш острів свободи,
розширена свідомість
сільського господарства.
Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби,
Кастро Донбасу веде партизанів
крізь туманні грибні плантації
до Азовського моря.

– Знаєш, – сказав він мені, – вночі, коли всі засинають
і темні ґрунти всмоктують у себе туман,
я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця,
я слухаю, слухаю, як вони ростуть —

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
від туги усім зневіреним і пропащим,
тому що, чувак, доки ми разом,
доти є кому переривати цю землю,
знаходячи в її теплих нутрощах
чорний колір смерті,
чорний колір життя.

Сезонна робота в Карпатах

В Карпатах повітря прогрівається швидше,
ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм,
але навіть тут трапляються речі загадкові
й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,
за пару кілометрів звідси, вбили жінку.
Поліція намагалась когось знайти,
але кого ти в горах знайдеш – найближчі
потенційні вбивці живуть за двадцять
кілометрів звідси, себто в Словаччині.
Але щось вони собі там винюхали, натякали,
що знають убивцю, але не скажуть – аби
не заважати слідству. Не знаю, не знаю,
що вони досліджували, але слідству справді
краще не заважати. І тепер всім, хто
проходить цією дорогою, скажімо о пів
на першу ночі, обов’язково стає
моторошно, ця атмосфера смерті, хапає
тебе за волосся і підіймає над деревами,
і ти бачиш всіх потенційних убивць,
і боїшся ступити на землю,
яка вже прогрівається,
вже прогрівається.
Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою,
як це могло бути.
Ось вона вийшла на дорогу
і побачила цих похмурих
чоловіків, які переганяли глухими дорогами
свої отари. І ось вона стала просто проти них
і кожен із них подумав – ось ця жінка, яка
несе сум’яття у наші душі, яка внесе розбрат
поміж наших овець, яка дістане флейту
і наші вівці, гордість сільського господарства
республіки, підуть за нею
в безчасся і морок.
І що в такому разі було далі? – далі намагались
докопатись до правди поліціянти. А далі один із них
заговорив: браття, я знаю, що ви думаєте, ви думаєте,
чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку,
яка хоче забрати наші душі і наших овець,
то ось що я вам скажу – подих туману стоїть
за цією жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік,
трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі.
Ну, а після цього вони, мабуть, і проламали їй
череп сокирою.
Так, погодились усі поліціянти,
мабуть, так воно і було.

А потім, коли вони лишили її посеред дороги і пішли
далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали
виходити духи, чорні духи туману,
почали виходити потопельники
із найближчого озера, за ними вийшли
дзвонарі з найближчих церков
і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними
йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських
потоках мертвих птахів, йшли
монстри з найближчих урочищ,
тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли
трактористи, які вивозили ліс і платили за нього
золотом і дизельним паливом, за ними
виходили лемки – ці растамани Карпат, з усім своїм крамом,
з клунками, грамофонами, файками і молоком,
виходили, мовчки ставали над нею і говорили —

джа проклав цю дорогу між теплих буків,
джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском,
дихаймо, сестро, разом,
співаймо разом —
це небо Карпат,
синє, мов кольори пепсі,
зелене, мов океан,
пливімо, сестро, разом,
в теплі нори Гарлему,
в наш тихий лемківський Гарлем,
з його димами і соусами,
з чорних портів Гамбурга,
з барвистих портів Амстердама.

Ага, скоріше за все, так воно все і було —
хитали головами поліціянти, мабуть,
саме так, інших варіантів
просто немає. Ох, – додавали, – це таємниче життя,
невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні
черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень
і мучились там
від самотності.

Mercedes-Benz

Глибока ніч стояла над нами,
і зорі світили нам із піднебесся.
І ось саме цієї глибокої ночі
ми вибирались із бундесу.

І коли така ніч і нікого навколо,
і по радіо всі говорять лише польською мовою,
на крайняк – німецькою,
завжди згадуєш усіх рідних і близьких.

Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.
Як же так, думав, все життя – як оце
польське радіо: жодної тобі поваги до православних,
демократія, думав я, їбав я таку демократію.

Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?
Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,
нормальний курс, гарантія на півроку
з правом продовження.

І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,
готель, в якому вона працювала,
і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,
я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,
і вона сміялась, відводячи очі: придурок, ну це ж не серце,
це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне,
таке, як хокейні шайби.

І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,
наче Марія і Йосип на двох віслюках,
купуючи на заправках лише найнеобхідніше —
консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,
і радіо глухло від утоми, я почав засинати,
підіймаючись у піднебесся.
І тоді на трасі з’явився мотель.
Вона його помітила першою.
Першою вона до нього і увійшла.

Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише
пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,
вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?
Які новини можуть бути у католиків?
В них немає новин з часу останнього хрестового походу.
Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи
свої пилки і ножиці,
дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс
до машини. Ну, думаю, справді – не ховати ж її до багажника, тупо якось:
кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,
доїду до Мостиська – поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,
ранок був холодний і свіжий, і я
на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес —
троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас
серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили:
тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десь поруч, тихо,
не розбудіть тьолку,
не розбудіть тьолку.

Що такий смурний, братішка, – запитав український таксист,
вже на виїзді з Мостиська, – що за діла? А що я міг йому сказати?
Я ніби пілот Люфтваффе,
так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.
Мені б тішитись, а я стою посеред лісу
і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки
білоруських партизанів?

Ну що, далі водій почав співати,
ясна річ – бандитські пісні,
такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,
але приблизно таке:
не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.

з того боку життя,
з того боку державної митниці.
ми ще побачимось
де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег Дунаю,
там і сконаю.

Із зашморгом на шиї

   Жіноча агресія, – сказав він, – жіноча агресія, ось чого потрібно боятись. Чому? – спитався я. – Чому я маю чогось боятись? Тому, – відповів він, – що жіноча агресія – це те, що не залежить від тебе. Більше того – від неї вона теж не залежить. Жіноча агресія – це як місячні, це диво фізіології, яке викликає подив і ненависть, проте ніколи не викликає бажання з ним боротись. Хоча би тому, що боротись із місячними, це те саме, що боротись зі стигмами святого Франциска – він же не винен, що вони в нього відкриваються, вірно? Він просто живе собі, уживаючись зі своїми стигмами. Це речі, які від нього не залежать. Те саме з жіночою агресією: жінка слабка істота з сильними рефлексами, навіть уві сні вона пам’ятає всі образи, котрих ти їй завдав, тому, прощаючись із жінкою, ніколи не розслабляйся. Розслабишся – обов’язково залишишся без яєць. В якому сенсі? – не зрозумів я. – В переносному, звісно, – пояснив він. – І в прямому теж.
   
Купить и читать книгу за 73 руб.

Вы читаете ознакомительный отрывок. Если книга вам понравилась, вы можете купить полную версию и продолжить читать