Назад

Купить и читать книгу за 59 руб.

Вы читаете ознакомительный отрывок. Если книга вам понравилась, вы можете купить полную версию и продолжить читать

Фізіологія жіночої депресії

   «Физиология женской депрессии» – первая, успешная попытка Виктории Андрусив написать прозу. Мастерски владея словом она смогла себе это позволить. У нее есть, что сказать. Уехав за границу в поисках работы, автор часто проводила вечера в одиночестве, в том времени, которое наталкивает человека на размышления. Наблюдая, вспоминая и думая, в ней накипали страсти, эмоции, душевные переживания. Она не придумывала героев своих рассказов – они жили в ее представлении и однажды вырвались на волю.


Вікторія Андрусів Фізіологія жіночої депресії

   © «Ліра-Плюс», 2012

   Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.

   © Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

Від автора

   Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто, вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, щоби висловлювати свої бажання, незадоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові, і хочеться змайструвати собі з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері, і твердо знати, що він завжди там є, і нікуди не дінеться, а ти завжди можеш прийти до нього і перекинутися слівцем про се, про те…
   І я була би безмежно щаслива, що у мене є уважний і чуйний співбесідник – те, чого так бракує мені все життя тут, серед людей…

Передмова

   «Фізіологія жіночої депресії» – перша прозова книга поетеси Вікторії Андрусів. Як і в попередніх поетичних збірках, авторка у своїх оповіданнях та новелах залишається такою ж самобутньою і емоційно енергетичною. Перед нами ціла галерея житейських портретів із неповторними долями і внутрішнім світом, із радощами і печалями, неоднаковими статками і соціальним станом… Проте всі вони, такі несхожі і різні, об’єднані одним – співпереживанням і великою любов’ю автора до людини та світу, в якому живемо.
Дмитро Кешеля

Протиріччя Сон-казка

   Як оті лебідь, щука і рак – не могли Тіло, Душа та Розум дійти злагоди, хоч існували у єдиному середовищі.
   – Ну, що то у нас за життя таке? – нарікав Розум. – Ще не було хвилини, аби ми всі троє заспівали в унісон. Вже скільки років співіснуємо, а кожен свою партію тягне.
   – Ви знаєте, як це важко у нашому становищі, – намагалася виправдатись Душа. – Господарка наша – натура творча, і постійний стан внутрішнього протиріччя допомагає акумулювати тебе, Розуме, та вимучити у черговий раз мене і створити завдяки цьому щось геніальне. Ніхто й не підозрює, що найбільше страждаю від цього я. Тіло Вона (Господарка наша) весь час впорядковує, Розум тримає у тонусі, а я вже – як зболіла рана: де не торкнеш – там пече… Мусимо якось Їй допомогти, бо вам добре, а мене хутчіш за усіх Вона віддасть Богові.
   – Та ти ж єдина серед нас, що з Ним спілкуєшся, а ще нарікаєш. Твоя Примадонна дала тобі такі повноваження, що ти у нас – за отамана! Деколи не завадило б прислухатись і до мого голосу. Не останній, все ж таки, у цьому оркестрі, – хизувався Розум.
   – То ти на що натякаєш? – образилося Тіло. – Хочеш сказати, що я маю серед вас останнє місце? Так, мене дійсно найлегше плекати, і Вона мене не ображає – спортзали, теніс, плавання, але ви чудово знаєте – це тільки зовнішній бік медалі, а без вас я – порожнє місце.
   – Правильно, – вступилася за Тіло Душа. – Та тільки Розум цього не розуміє. Він у нас дуже практичний і цілеспрямований пан, і там, де нас потрібно підтримати, він завжди застосовує свою аналітику, і все летить шкереберть. Згадай, скільки ми були з тобою в гармонії, а прискіпливий Розум казав: «Ні!»…
   – Отже, – перебив Розум, – ми зібрались тут, панове, аби цьому безладу поставити нарешті край. Бо хто допоможе їй, як не ми… Пригадаємо ситуації, в яких найбільше процвітав наш антагонізм і, відштовхуючись від цього, намагатимемось подібного не допустити.
   – А пам’ятаєш, – повеселішало Тіло, – ті роки, коли я було ще таким молоденьким і тендітним, і кожен за мною захоплено оглядався. Не за тобою, Душе, і, поміть, не за тобою, Розуме, а саме за мною! Душа тоді була ще зовсім наївна, довірлива, ледь розпускала свої чари, а про тебе, Розуме (хи-хи!), мало що взагалі знали. Хоч, насправді, ту ситуацію сплюндрував саме ти. Так от, у мені, гарному і юному, тендітна душа випустила перший пагінець – паросток кохання, і розквітав він так боязко і зворушливо, що лишень цілковитий «сухар» міг так грубо і безжалісно зупинити цей процес…
   – Так, – виправдовувався Розум, – хоч я був тоді ще молодий і зелений, але чітко знав, що всілякі службові романи до добра не доводять. А несуть із собою крах кар’єри та деградацію професійного розвитку. От і підказав їй, як треба себе вести в таких обставинах.
   – Але ж ти добряче мене тоді потоптав, – схлипнула Душа, зворушена далекими спогадами (та рана їй боліла і дотепер). – Ти мене тоді так спотворив, що разом зі мною вже хворіло юне ще тоді, нічим не осквернене Тіло. Ти всіх нас приструнив до ноги. І жоден з нас цього не забуде – ні я, ні Тіло, ні Вона. Адже так, як тоді, Вона опісля ніколи не сяяла. За все життя я не випромінювала такого тепла для неї, такої радості, блаженства.
   – Ну досить вже, – зупинив Розум, – це те, що ви, дурні баби, називаєте Першим Коханням. І що з того вийшло? Якби ти настояла на своєму, то отримала б перемогу, але ж ти добровільно прислухалася до мого голосу і… вчинила правильно. Бо інакше, хто його знає, чим би все скінчилося? Можливо, вона не написала б вже жодного рядка, а стала такою собі провінційною бабенцією з баняками і домашніми клопотами… А Вона ж у нас он яка! Подивіться на Неї у роботі – зібрана, зосереджена, аналітична – справжній професіонал. Там їй, Душенько, зовсім не до тебе.
   – Та йди ти, – образилась Душа, – то Вона завдяки тобі такою стала. Ти їй, можна сказати, життя зіпсував (всі ви, чоловіки, однакові!). Подеколи Вона вже стає подібною до робота. І все чому? Від безвиході!. Бо такий бовдур, як ти, весь час її програмував: «Не слухайся Душі, Вона не приведе тебе до прогресу…» Згодься, до Тіла ти не ставився так прискіпливо, як до мене. Та це й зрозуміло. Аби була можливість акумулювати думки у вчинки, потрібно, перш за все, відмінне здоров’я, фізичний тонус, а Душа в цій справі – як зайвий мотлох…
   – Отож бо… – задоволено потер руки Розум. – Гадаю, і Тіло мене в цьому підтримає. Нічого Господарка наша не досягла б, якби ми з Тілом її не стимулювали…
   – Не знаю, Розуме, я не зовсім із тобою згодна… Мені набагато затишніше, коли ми з Душею перебуваємо у гармонії. Це відразу і по Господарці видно – вона усміхається, починає частіше задивлятися на себе у дзеркало, вигадує якісь нові шати… Останнім часом Господарка це робить дуже рідко, що мене вкрай засмучує. А що, як колись зовсім перестане? Адже я створене, щоби мною милувались, а не для того, аби носити в собі купу потрохів та ще й вас обох. До речі, ви би хоч мені подякували, що я вас тягну за собою все життя.
   – Справедливо каже Тіло, – підхопила Душа, – адже людина, власне, створена для того, щоб дарувати красу й тепло іншим, а це вміння і є Дар Божий. І якщо ті інституції у ній відімруть, то кожен, кого ми, Душі, надихаємо своїм чудодійним світлом, перетворяться на звичайнісінького кіборга, який діє лишень за програмою і не вміє посміхатися, радіти, плакати, страждати врешті-решт…
   – Страждати? Чимало страждань заподіяла ти Тій, у котру вселилася, і скільки вже часу паразитуєш, витягуючи з Неї жили і бавлячись у духовність? – від обурення Розум аж наморщив чоло. – Проте, коли Вона впадає в чергову депресію – а останнім часом ті стають занадто затяжними – то хто її витягує? Я єдиний, хто може допомогти. Бо якби я не товкмачив їй повсякчас – треба жити, треба працювати, треба думати, а не бавитися якимись внутрішніми трагедіями, то де б Вона вже перебувала? Про це всі знають. Трагедія може бути єдина – коли я її покину. А поки Вона до мене прислухається, повірте – все буде гаразд.
   – От і домовилися, називається, – стенула плечима Душа. – Зібрались для одного, а скінчили як завжди. Врешті-решт, у нас же були ситуації у житті, коли ми ставали близькими одне одному. Пригадайте часи, коли Вона народжувала дитину. Принаймні ти, Розуме, тоді мовчав, не обурювався. Це один з тих рідкісних випадків, коли тобі нема що сказати, що протиставити. Зате ми з Тілом почували себе блаженно. Це була якась ейфорія. Ні, феєрія відчуттів, а ти, хоч і мовчав, але був з нами. А тепер ти можеш собі дозволити розмірковувати про доцільність мого душевного існування. З твого боку це просто нетактовно. Або ж пригадай, приміром, який тріумф ти переживав, коли Вона отримала своє перше літературне визнання. І ти святкував свою перемогу навіть не замислюючись над тим, що все написане Нею, нашепотіла їй я і тільки я. Бо якби Вона споляглася на тебе, то хіба що відкрила б якусь нову теорему чи аксіому…
   – Теж непогано було б, якби зналася на математиці, – Розум почухав, замислившись, потилицю. – А до речі, добра ідея. Ти маєш рацію, Душе! Цікаво, звідки б вона в тебе могла взятися?.
   – Отже, ми дійшли до того, що кожен із нас сам по собі нічого не вартий. І тільки в єдиному випадку – якщо ми навчимося прислухатися одне до одного, десь підтримати, десь поступитися – тільки тоді наша Господарка буде нам вдячна, що обрала саме нас, а не когось іншого. І в наступному житті матимемо всі шанси повернутися до неї знову, – тут Тіло неприємно поморщилось. – Ви ж знаєте, друзі, що вдруге я не зможу відтворити стовідсотково всі обриси власного вигляду.
   – Не засмучуйся, дурненьке! Яких би обрисів ти не набуло у майбутньому, ми допоможемо тобі працювати над власним вдосконаленням – на те ж ми Душа і Розум. І тільки у гармонії між собою ми зможемо подарувати їй той стан рівноваги, спокою і щастя, якого Вона не зазнала протягом цілого життя…
   – Хтось дзвонить у двері! – Душа стрепенулась.
   – Це, мабуть, той, про кого Вона останнім часом частенько думає, – здогадався Розум.
   – Вона ж не встигла, бідненька, добре виспатись, а спить дуже тривожно, – Тіло стурбовано розплющило очі…
   – Так. Це – Він.
   – Заходь, мій милий. Мені щойно такий сон наснився! Не повіриш! А взагалі, я не це хотіла сказати. Знаєш, моє тіло вже так нудьгувало за тобою, як і я сама. І Душа мені підказує, що ми з тобою маємо нарешті дійти якогось Розумного рішення… Давай будемо разом!

Анатомія синтезу

   …Все життя мені снився один і той же сон – клубок слизького огидного гадюччя, яке мене постійно переслідує. Я втікаю від нього, біжу якимись нескінченними лабіринтами невідомого будинку, знаходжу потаємні кімнати, ледь встигаю зачинити перед оскаженілою слизотою двері, знесилено присідаю, не чуючи ніг – ну, нарешті! – і з жахом бачу, як воно намагається просочитися крізь щілини, замковий отвір, попід двері, через вентиляційні труби… А я сиджу тихесенько у порожній з білими стінами кімнаті і молюся: «Боженьку! Ні, тільки не дай їм, тільки не тепер, тільки не так…»
   Той сон переслідує мене з самого дитинства, та жодного разу я не торкнулася тієї гидоти, і це мене рятувало від цілковитого психічного розладу. Кожен, кому я про це розповідала, трактував мій сон по-своєму: хтось казав, що він означає купу ворогів, які хочуть завдати мені болю, та це їм не вдається. Але які вороги могли бути у семирічному віці? Хтось вбачав у цьому лиху долю, яка мене переслідує у житті, і якби те кубло мене колись таки наздогнало, це означало б трагедію. Хтось ототожнював мерзотне гаддя з плітками, які ніяк не можуть обвитися ослизлим шарфом довкола шиї, здійснити свій ритуально-тріумфальний танок самостійно, без супроводу факіра, і врешті-решт вжалити своєю отрутою. Так чи інакше, доброго такі сни не віщують…
   … Ми познайомились з нею випадково на якійсь вечірці, вже не пам’ятаю, за яких обставин. Пригадую тільки, що вона обсипала мене лестощами, і це було досить нестерпним. Та й дивним випадало чути від дівчини одного зі мною віку і розкішної зовнішності слова про мою гарну шкіру, звабливий погляд і аристократичну поведінку. Ми швиденько з’ясували, що я не лесбіянка, і на цьому вже мали б стояти всі крапки над і.
   Але згодом якось зустріла її у місті. Спочатку не могла збагнути, де я її бачила, а потім здивувалася, бо у звичайних буднях вона здалася мені непоганою, навіть трохи зворушливою. Особливо, коли, сидячи за горнятком кави у найближчій кав’ярні, розповідала, як втекла зі свого далекого великого міста, де її спіткало перше кохання (кохання виявилось одруженим, а вона – обманутою, тому і дременула до цієї діри, щоб забутись і його забути). І ще якісь темні загадкові подробиці, пов’язані з тією історією. Я не люблю авантюрних пригод, але їй хотілося, щоб її пожаліли, а я вмію уважно слухати і співчувати, і це була моя найбільша помилка.
   Потім чомусь їй здалося, що нам потрібно зайти до мене в гості.
   – А чому б і ні? – сказала я. І мій день був остаточно сплюндрований.
   – Як у тебе все стильно та охайно, – лестила вона, а я перераховувала у голові всі справи, які мала зробити і не зробила, і думала, як би їх занотувати у записничок, щоб наздогнати все завтра.
   – І як тобі все вдається одночасно: і гроші заробляти, і сина виховувати, і дім тримати у чистоті, і в той же час виглядати свіжою та юною?
   – Бо я – відьма, – чорно віджартовувалась я, а сама думала: «Як може виростати такий пустоцвіт? Начебто і гарна, і струнка, і зваблива (таких беруть на конкурси гарних тіл), а користі від неї, як від дурного гриба: око тішить, а з’їсти – не дай, Боже».
   Я прислуховувалась до всього, що вона розповідала про себе – почуте нагадувало якийсь модний мелодраматичний сюжет. І про те, як нишком поїхала з дому, не знаючи, наразі, навіть, куди їде, і як, влаштувавшись у гуртожиток, телефонувала батькам, що найближчим часом додому не повернеться. Як звабила якогось підстаркуватого боса, який взяв її на роботу, всім забезпечує, винаймає для неї крихітне житло (бо скупий, але це ж краще, ніж гуртожиток). І що в нього хвора дружина, яку вона час від часу втішає, бо та її сприймає як рідну дитину (на таку підлу підступність мало хто у світі наважився б). І що деколи ходить на каву з невісткою свого патрона (старшою за неї), аби попліткувати і з’ясувати всі пікантні подробиці їхнього закулісного життя.
   Вже у цьому місці сюжет переростав би з модного у трагічний, але опісля, коли я розмірковувала і аналізувала це все, то мені спадало на думку, що саме такий стиль поведінки їх усіх влаштовував, що їм так добре, що вони, наче досвідчені актори одного театру, які протягом життя грають одну-єдину п’єсу – імпровізацій не передбачено. Тому весь той трагізм поступово переростав у комічність. Все було переплетене складним візерунком внутрішньосімейних інтрижок, без яких життя їхнє стало б сірим і нецікавим.
   …Вона стала приходити щодня. Спочатку це мене дуже дратувало, а згодом я намагалась навчитися її не помічати. Я порала свої хатні справи, а вона сиділа біля столу, палила довгі тоненькі цигарки, милуючись власними нігтями, і розповідала з найменшими подробицями про все, що з нею трапилося протягом дня (для хронологів, які пишуть біографічні романи, вона була би просто знахідкою). Деколи запитувала мене: «Тобі щось допомогти?» Я спочатку не заперечувала, але коли вона починала щось робити, я зупиняла цей процес і казала: «Давай-но краще я сама». Бо бачила, що все буде ще гірше, ніж є. У неї були льодяні неприємні руки.
   І тоді вона відкривала шафу і перебирала мої речі, а ті, що найбільше їй подобалися, міряла на себе. Вона не знала, що коли піде геть, я все пратиму – мені здавалося, що її тіло холодне, як і руки, і вкрите тягучим слизом. Тоді я вперше впіймала себе на думці, що вона нагадує мені змію – не таку благородну, мудру, про яку нам у дитинстві читали у книжці про Мауґлі, а маленьку і мерзотну, яка нападає підло і зненацька. Та вона цього не знала і спокійно перебирала моє вбрання, завжди якось коментуючи:
   – Як тобі поталанило: в тебе є все необхідне для щастя: дитина, гарний будинок, автівка, цікава робота… Якби в мене все це було, я б відмовилася від усіх чоловіків на світі, бо від них лишень біль і розчарування.
   «Бреше!» – подумала я. А ще я знала, що вона скоро піде і все стане на свої місця. Я провітрю кімнату, протру за нею всі речі і підлогу, в хаті стане тепло і затишно, як завжди. Тому я, щоб прискорити цей момент, намагаюсь швидко передбачати все, чого вона могла б зажадати:
   – Може, ти їсти хочеш? З роботи ж, мабуть, голодна?
   – А що в тебе є?
   – Є борщик, є грибочки у сметані (яка тобі, загалом, різниця, ти ж поз’їдаєш все, що бачиш).
   – О-о-о, якраз моє улюблене. Борщ їла востаннє вдома. Так як моя мама, його не готує ніхто.
   «От і повзи до своєї мами – великої старої гадюки», – ледь не злетіло з уст. А сама я тим часом обережно, щоб не обпектися, наливала у миску пахучу страву, ретельно виловлюючи на дні наймасніші шматочки м’яса. У ній вміщалося все – дивуюся, як вона не товстіла.
   – Може, кави, вина, соку? – Я нервувала, коли процес поїдання затягувався. Хоча могла б і не перепитувати. Все одно вона захоче й вина, і кави, і соку. Коли все було з’їдене, випите, перетравлене, я здалеку намагалася натякнути, що в мене є ще робота:
   – Ти знаєш, мені треба трохи зосередитись і кілька годин побути на самоті – дописати сценарій…
   – Нічого страшного, – тут же перебивала вона мене. – Я можу подивитися якийсь фільм. Я притишу телевізор і не буду тобі заважати (їй нікуди було поспішати, оскільки її коханець навідувався виключно ввечері, коли його хвора дружина вже спала). І я замикалася у себе в кабінеті, хоч ніяк не могла зосередитися, бо перед очима повсякчас стояла вона. Я уявляла собі її гнучке, слизьке тіло, яке звивалося на моїй канапі у пошуках зручної пози, нарешті її знайшовши, скручувалось конусовидо у кілька кілець і затихало у ситому паразитичному блаженстві.
   «Треба змінити помешкання, – думала я з жахом, – ні, треба поміняти місто». Але це не вихід, вона знайде мене скрізь. Я не можу її вигнати – вона просочуватиметься крізь стіни, крізь найменші отвори, крізь каналізацію, вона чвиркатиме отрутою, бавлячись смертоносним своїм язичком, вона вип’є з мене останню краплю крові. Я не можу писати, я не можу їсти, я не можу дихати, бо я весь час думаю про неї. Той сон малої семирічної дівчинки переріс у дійсність і виявився ще страшнішим, бо там я хоч знаходила притулок у великій порожній кімнаті, а тут я чую її дихання поряд, я змушена з нею розмовляти, щоб приспати її агресивність. Єдине, що могло б мене врятувати, – несподівана втеча у невідомому напрямку. Може, ненадовго, але бодай на якийсь час.
   – Я від’їжджаю у відрядження, – сказала я їй, – і мене не буде два місяці.
   – От і чудово, – зраділа вона. – Я зможу у тебе пожити. Комусь потрібно годувати твоїх собаку і папужок.
   Я уявляла собі, як повернусь через два місяці, і моя хата буде обтягнута, наче плівкою, тягучим жовтим слизом, і я, з огидою продираючись через сморід і цвіль, виноситиму кожну річ на вулицю і дезінфікуватиму, і провітрюватиму, а врешті-решт викидатиму, бо вже не зможу на тих предметах їсти, спати, писати… І сказала: «Добре!». Я запакувала у валізу свої та синові речі, і ми поїхали.
   Зрідка я телефонувала додому, тримаючи слухавку якнайдалі від вуха, щоб випадково не обпектися її слиною, слухала тягучу розповідь про те, що вдома все о’кей, що тварини ситі, що її бос здивований моїм гарним смаком (ага, отже туди перетягнулося все їхнє кубло). Я скорочувала розмови до мінімуму, мовляв, закордонні дзвінки дорого обходяться. Клала телефонну трубку, витираючи її проспиртованими серветками, мила ретельно руки, хрестилася і сідала писати. Інколи згадувала про мене мама, вірніше не про мене, а про те, що я постійно ввижаюся їй у місті, бо вона чи не щодня бачить дівчину, вдягнену у речі, цілком подібні до моїх. І їй вже від того моторошно, бо щоразу здається, що я десь поряд, а насправді я дуже далеко. І я почала потихеньку купувати собі новий гардероб, бо зрозуміла, що свого нічого вже не маю.
   Але рано чи пізно треба було повертатись додому. Телефонував ще й Сашко з Америки – вилітає якогось там числа додому і робить це виключно заради мене. На той час мені уявлялося, що прилетіти з Америки – все одно, що з Марса, і я не могла на це не зреагувати. Ми знову пакували валізи.
   …Заходила я до своєї хати дуже обережно, мов у ворожий табір. Боялась послизнутися, та підлога блищала (на диво) не від слизу, а була щойно вимитою. Смачно парував на плиті якийсь банячок. Все було занадто добре, і це насторожувало. Щось не те…
   – А ось і ви, – з-за дверей вичавилося-вигнулося безкосте тіло. – Я вже вас зачекалася. А що ж таке сталося, що вирішили повернутися швидше? Як бачите, тут все гаразд, – блиснули гострі хижі зуби, ховаючи за собою смертоносний язичок.
   – До мене має приїхати товариш, дуже близька мені людина. Він прилітає здалеку і я змушена його зустріти.
   – А як же я?! – безкосте тіло почало якось повільно м’якнути і осідати. Здавалось, рухне зараз мені під ноги якоюсь безформною масою. – Що ж мені робити?! Я не знаю куди йти, адже за цей час ту квартиру, у якій я жила, вже зайняли інші люди. Мені потрібен бодай якийсь час, аби щось підшукати. Дозволь мені залишитися, я буду на другому поверсі, тихенько так, що ви й не помітите моєї присутності.
   «Боже, це ніколи не скінчиться, – подумала я і знову сказала: «Добре!».
   …Сашко був дуже здивований, коли побачив у хаті чужу людину. Він знав мій замкнутий характер, і це дивувало його ще більше. Він ретельно придивлявся до «квартирантки», прискіпливо вивчав її.
   – Ти знаєш, вона – нічого, гарненька, лишень якась слизька дуже, мов гадина, – ну, дякувати Богові і він це помітив, бо я вже гадала, що поволі втрачаю глузд.
   А та звивалася коло нього, мінилася всіма відтінками веселки, наче саме до неї приїхав далекий довгоочікуваний гість:
   – Давай погодуємо Сашка. Будеш винця, соку чи кави?..
   І очі у мене округлилися до розмірів чайного блюдця. Мені було огидно і ніяково. Я вже хотіла іти геть, бо відчувала себе у власній хаті гостем, який невчасно приблудився, але вдає, що цього не помічає.
   Я ледь дочекалася вечора. Спостерігала разом із Сашком за її гнучким тілом, як воно вилося навколо столу, на мить складалося кружальцями на стільці, грайливо бавлячись ніжками-хвостиком і прозорими пальцями, з яких от-от вислизне довга тонка цигарка із слинявим отруєним кінчиком… Вона розпитувала про життя у далеких краях, і її специфічний шурхий присвист переростав із хижого шипіння у інтимний шепіт. І Сашко спостерігав за її дивовижним танцем, подібним до тих, якими у природі самки заохочують до злягання самців. Вона не врахувала одного – після такого злягання партнери часто навіть не впізнають один одного.
   Мені здавалось, я непритомнію. Я згадувала свій далекий дитячий сон і молилася як тоді, багато років назад:
   – Боженьку! Ні, тільки не тепер, тільки не так…
   – Ходімо спати, пізно вже, та й ти з дороги змучений, – з останніх сил повисла на Сашковому плечі, бо ноги зраджували, і ми попленталися до спальні. Скинувши з себе все, наче якусь осквернену робу, скрутилася калачиком у нього під боком, і, шукаючи там порятунку, шепотіла: «Тут вона мене не дістане. Завтра, будь там що, я покладу цьому край…».
   …Незрозумілий шурхіт серед ночі примусив мене розплющити очі. І я з жахом підскочила, немов ошпарена окропом: переді мною стояла вона!!!
   У легенькому шовковому халатику, який от-от сповзе з її голого слизького, мов зміїна шкіра, тіла, запхавши ноги-хвіст у мої улюблені капці з рожевими китичками, огидна, льодяна і безпомічна, вона стояла в дверях нашої спальні і мерзотно шипіла: «Там дуже холодно на другому поверсі, самотно і сумно… Я біля вас трохи погріюся, скраєчку»…
   – Ну, хіба що скраєчку, – розсміявся Сашко. Він, виявляється, теж прокинувся і зовсім не зрозумів мого страшного внутрішнього стану, тому й намагався перевести все на жарт. А сам сканував, мов рентгеном, її звабливе тіло у тінях нічної підсвітки.
   Але вона зрозуміла жарт по-своєму. І вже її тіло, напружившись перед небезпечним стрибком, грало м’язами і витягувалось струною.
   – Що з нею? – прошепотів Сашко і аж спітнів. Неначе відчув гіркоту терпкої отрути у своїх жилах. – Я ж приколовся.
   – С-с-с, – випустивши смертельний язичок, вона тріумфально підняла голову, і…
   – Геть!!! – Я прожогом, гола, як була, висмикнулася з ліжка на ноги, забувши про все – про гостинність, про вихованість, про етику і естетику, про те, що незручно виганяти гостя з хати, про те, що на вулиці ніч. Я кричала несамовито: «Геть!!!»
   І вона пішла. Поповзла десь виноградниками, не знати куди і чи надовго. Принаймні, з тих пір я її більше не бачила. Але рік за роком за мною у сні котиться гадяче кубло, обпікаючи слизьким подихом п’яти.
   Я той слиз все життя намагаюсь змити…
   І все марно…

Камінь, який відчуває, бачить i пам’ятає…

   … Сивий Дідо-камінь, пролежавши сто років у міській бруківці, був сьогодні засмучений. Поряд зводили нову будівлю (вулицю очікувала тотально-пекельна реконструкція), і молоде лискуче каміння, нещодавно привезене з позаміського кар’єру для фундаменту, відверто кепкувало з заклопотаного пенсіонера.
   – Що, Діду, – прискіпався один, особливо нахабний і гострий на слівце камінець, – будемо руйнувати старе і будувати нове? – і підленько так хихотів: – Ось дивіться! Ваша сива голова зовсім стерлася від сторічного шурхання по ній людських підборів. А ми станемо підвалинами модерного офісу чи банку. Кожен перехожий задивлятиметься на нас як на досконалість дизайну. Згодом ми увічнимо місто ще однією пам’яткою сучасної архітектури. А ви так і лежатимете собі серед дороги, нічого не побачивши у житті, окрім стоптаних підошов. І врешті підете у землю так і не дізнавшись, що світ, виявляється, не лише битий шлях, а насправді великий і неосяжний. І завойовувати його нам, молодим, – камінець гордовито блиснув своїм гострим, природою відточеним ребром.
   – Даремно, синку, ти так гадаєш, – задумливо відказав сивий камінь. – Прожили ми тут життя непросте і цікаве. А скільки довелось винести на своїй обтесаній роками спині, то лиш сам Богонько знає. Та й до всього, десь ми з тобою далека рідня, може ти мені праправнуком будеш, бо привезли нас колись звідтіля, що й тебе, з того самого кар’єру, якому вже понад сотню літ…
   І Дідові-каменю пригадалася чомусь його молодість – благородна і шляхетна, як чоботи шляхтичів, які по ньому ступали…
   – Знаєш, синку, каменем бути непросто, – шепелявив стертими зубами Дідо, – адже знання і пам’ять, які залишають за собою минулі покоління, зосереджуються всередині нас. І чим багатша історія міста, у яке тебе заклали, тим більшу енергетику випромінюють наші кам’яні серця. Ми пролежали тут сто років, і наші спини винесли на собі стільки подій, що не під силу жодній людині.
   … Клали нас незадовго до того, як почали зводити будинок Святої Гізелли. Не думав я тоді, що ця подія стане такою значущою у моєму житті. Ми, молоде і сире каміння, стали прикрасою однієї з перших мощених вулиць міста. Але ми не розуміли тоді, що нестимемо у собі також його історію. Спостерігали, що коїться обабіч нас, всотували у себе знання, як ті школярі-першорічки, і поступово наші спини зігрівалися і обростали пам’яттю. І тоді зрозуміли, що ми і це місто – одне ціле, ми – його вічно живе минуле.
   Саме тут, біля будинку Гізелли, у якому кілька десятків дівчаток здобували релігійну і музичну освіту і де з кожного вікна вранці лунали їхні дзвінкі співи, я, твердий і непідступний, дізнався, що таке кохання. Так, так, синку, кохання! Не смійся зі старого Діда, бо камінь уміє як всотувати у себе інформацію, так і прив’язуватися до чогось такого, що дає йому тепло та енергію. Звичайно, це не була жива істота – люди занадто холодні, порівняно з нами. Це не була одна з тих миловидних церковних вихованок, чиї тендітні ніжки у однакових чорних черевичках дріботіли по нас щодня до костелу на службу і назад. Ні!
   Коли на другому поверсі дівочого інтернату облаштовували капличку «Серце Ісуса», там, у невеличкій ніші, розмістили незвичайної краси скульптуру Святої Гізелли. Моє кам’яне нутро відчувало, що буде там щось незвичайне, невимовно зворушливе.
   І я ревно спостерігав, як погруддя прекрасної жінки навіки (здавалось тоді!) зводиться над нашими занімілими від здивування і захоплення спинами. Я не знав, що то була за жінка, бо був ще такий молодий і необтесаний, як ти. Але я відчував у її погляді шляхетність і благородну кров. І коли вона широко розкритими чистими очима дивилася поперед себе, нікого не помічаючи навколо, і наче заглядала у майбутнє, я ладен був вибухнути вулканічною лавою, розлитися перед нею річкою, зробити будь-що аби тільки вона помітила мене серед десятків, сотень інших… – Дідова кам’яна спина спітніла від спогадів.
   – А хто ж вона була, Діду? – молодий камінь зацікавився дідовим оповіданням. Не чекав він почути від сивого дідугана історію про кохання.
   – А була то, синку, дружина першого угорського короля Іштвана Святого. І сама вона стала Святою, бо по його смерті, вернулася на батьківщину – у Баварію, постриглася у черниці й назавжди зреклася усіх земних благ.
   – І ви, Діду, усі закарбовані тут сто років весь свій вік вклонялися, немов іконі, одній жінці?!
   – Де там пак, сину… Якби вона всі сто років простояла тут, то я би був певний, що прожив свій вік немарно, устилаючись перед нею хідником. Але яке ж то кохання без страждань і розлуки…
   Я оберігав її багато років. Я пишався її благородним станом, коли повз неї несли прах Ференца Ракоці II та Міклоша Берчені. Величезною процесією на чолі зі святими отцями, пишно і урочисто везли їх із Туреччини на рідну землю, в Угорщину. І не було жодної людини у тій процесії, яка би не підняла догори голову і не замилувалась моєю Гізеллою.
   А коли незабаром сталася велика пожежа, що спопелила чи не всю вулицю і першу у місті синагогу, єдине, чого я боявся найбільше, щоб полум’я не сягнуло дорогого для мене постаменту.
   Я шкодував, що лежу замурований у бруківку, а не стою захисною стіною, мов фортеця, перед її величністю королевою. Я спікався у розпачі від власної безпомічності. Але того разу обійшлося – вона залишилася зі мною.
   А вулиця тим часом розросталася, як і саме місто, і одні за одними витягувались стіни нових споруд, які стали німими свідками тих часів. Принаймні, ті з них, які збереглися.
   … Пам’ятаю, синку, як будували Василіянський монастир. У внутрішньому дворику була казкова церква – єдине свідчення про древнє перебування тут греків.
   Пам’ятаю, однієї неділі зібралася громада людей, заговорили у храмі дзвони, і довга процесія рушила по наших спинах освячувати наріжний камінь монастиря.
   Процокотіли по нас копита Фірцакових коней (він був тоді єпископом і дуже хворів, тому і їхав у кареті, а не йшов). Але саме він освячував камінь, і перший вдарив по ньому, символізуючи початок будівництва.
   Носили наші сірі спини і Йосипа Бокшая, який писав у Василіянській церкві Василя Великого із ченцями. Обдарували нас своїм теплом і Волошин, і Дністрянський… Буремні пожежі забрали знамениті монастирські дзвони… І чого тільки, сину, не довелось пережити, та з кожним роком ми ставали загартованішими і мужнішими, бо в нас пульсувала особлива кров – історія.
   – Ну, а що, Діду, ваша Гізелла?
   – А Гізелла, хлопче… З Гізеллою довелось розлучитися. І так мені боліло за нею і було самотньо… Як прийшли совєти, зняли хрест із даху, інтернат закрили, а скульптуру замурували. І наша гвардія твердих і мужніх сірих сердець вишикувалась у прощальний стрій почесної варти, поки очі сумної королівни не загородила мурована стіна. «Поглянь на мене хоч тепер, – волало моє серце. – Ти ж ніколи мене більше не побачиш!» Та Гізелла дивилася прямо перед собою, так і не схиливши голови.
   … Старий камінь плакав…Чи то легенький дощик, який щойно пробіг містом услід за хмаринкою, залишив на ньому вологі сліди… Цього ніхто не знав. Не личило плакати Дідові з кам’яним серцем, але то були перші сльози у його житті.
   – Знаєш, сину, п’ятдесят років я чекав свою Гізеллу. П’ятдесят років я дивився на замуровану стіну, знаючи, що вона там є, але не може бачити світ. Піввіку я вірив, що станеться диво, якесь чаклунство, і я знову побачу її очі – очі моєї прекрасної Святої. І чаклунство сталося!
   Одного дня наш спокій потурбували колеса важкої вантажівки. Люди у робах будівельників камінь за каменем почали розбирати від даху старий інтернат – починалася реконструкція старого міста. Серце моє тьохкало, мов у сполошеного пташеняти. Я знав, що там, за муром, спить моя Гізелла. А раптом вони пошкодять її? А раптом необережним махом зіб’ють постамент на землю і він розпадеться на найдрібніші друзки? А раптом вони взагалі не знають про її існування ТАМ?!
   За все життя я не хвилювався так, як тоді. Але будівельники знали про існування королівни. Цеглина за цеглиною багаторічна стіна вивільняла її від довічного, здавалось б, ув’язнення. І я знову побачив її очі – очі, які снилися мені піввіку, які я бачив перед собою кожного світанку. Вони залишилися такими ж чистими і благородними. Це були очі Святої.
   Щастя заполонило мене, і далі я не бачив уже нічого. Ні як на грубих шнурах опускали скульптуру на землю, ні як укладали на вантажівку – обережно, щоб не пошкодити, ні як уже з «чистою» совістю руйнували будівлю… Я знав єдине: моя кохана жива, вона знову побачила світ, і нарешті я зможу вмерти спокійно… Моя Гізелла жива…
   …Молодий камінь, нещодавно привезений з кар’єру, мовчав. Він знав, що незабаром стане фасадом модерної будівлі на місці старої зруйнованої церковної школи, що буде прикрасою нового старого міста, але це якось вже не дуже його втішало. Він думав про те, що таке пам’ять, історія, вічність…
   А неподалік вже насупився каток для асфальту, і люди у робочих комбінезонах перетягували червоною стрічкою вулицю. Вони готувались заливати нову дорогу і голосно розмовляли:
   – …Добре таки шлях колись мостили. Дивися, камінню сто років, а йому хоч би що. Бруківка, наче щойно викладена, – казав один, поцокуючи чоботом по старій Дідовій спині…
   – Шкода навіть заливати, – відповідав йому інший, – ще б років сто ця кладка пролежала. Але нічим не зарадиш, адже ця вулиця – наша візитна картка…То ж починаймо!..

Фізіологія жіночої депресії

   …Я прокинулася з думкою, що нікому на цьому світі по-справжньому не потрібна. Тобто, звичайно, я потрібна багатьом, і я можу навіть скласти градуйовану шкалу потрібності тим чи іншим людям. Але щоб хтось відчував у мені потребу просто так, без зайвих «тому що» прийти до мене на горнятко кави і сказати:
   – Знаєш, мені так потрібна твоя порада, та навіть не порада, а ти – така, як ти є, з усіма своїми примхами, з перевагами, з вадами, інколи зухвала, інколи як дитина, інколи цинічна, інколи сентиментальна, але ти мені потрібна – і крапка.
   Але ніхто мені такого не каже, бо я далеко від дому. Мені навіть тут ніхто не телефонує, окрім у справах. І я не маю кому сказати: «Ходімо на каву!», бо тут так не прийнято, і якщо я це робитиму, скажуть: «От дурна українка – нав’язлива як власне всі оці східнослов’яни…» Тому я цього не роблю. То тільки вдома я можу обдзвонити півміста, щоб піти десь на каву, хоч можу взагалі нікуди не йти, а випити її на власній кухні. Але ж спілкування – велика сила!..
   Отже, ранок прийшов із небажанням розплющувати очі (а це означає перервати своє існування ТАМ і впасти у летаргічний сон ТУТ, з нетерпінням очікуючи вечора). Найстрашнішим є стан, коли людина не хоче повертатися до реальності, коли і тіло, і розум відкидають цю реальність усім своїм єством. Як правило, так просинаються люди, яким нікуди себе діти, нікуди іти, у яких ранок схожий на обід, обід – на вечір, а сьогодні – на завтра. У мене ж ситуація інша, і коли у тебе є безліч обов’язків, то це лякає. Я вмикаю свій організм на програму «Мені потрібно на роботу». Згадую всю літературу для депресуючих – чому б взагалі не написати про це посібник? Монтень зі своїми порадами тут просто безпомічний. Найперше – це бездоганно виглядати, щоб подобатись собі, тобто самостійно продукувати позитивні емоції. Заглядаю у дзеркало, бачу там обличчя, яке абсолютно (на щастя!) не відповідає моєму критичному внутрішньому стану. А це ще гірше, бо навіть якби я й надумала комусь поскаржитись, мені все одно ніхто б не повірив. Півгодини тру зуби, врешті-решт забувши сполоснути щітку, ретельно обмірковую сьогоднішній гардероб, варю каву, механічно роблю кілька фізичних вправ, без жодного ентузіазму сідаю на тренажер, тут же встаю, бо мені цього не хочеться… Натще ковтаю йогурт, усвідомлюючи все ж таки, що це позитивно діє на шлунок, роблю бездоганний макіяж, акуратно зачісуюсь, складаю папери, забуваю випити каву і виходжу з дому…
   У цьому місці завжди настає переломний момент, оскільки сідаючи до автівки у мене на краще змінюється настрій – я дуже люблю швидкість і музику під час швидкості. Ретельно підбираю диск. Фіджеральд, Міллер, Бенсон, Сантана…Я слухаю джаз… Я їду на роботу. І це трохи відволікає, бо у мене є якась певна мета. Але я дуже швидко помічаю, що музика не викликає у мене звичайних емоцій, крім того, я на неї навіть не реагую, а, що найгірше, навіть не думаю, куди їду і навіщо. Та внутрішній автомат ввімкнено, і я чітко знаю, що приїду туди, куди мені потрібно. Ловлю себе на думці – про що ж я тоді думаю і взагалі – чим спричинена ця жахлива апатія. Пригадую все, що сталося протягом останнього часу і могло б мене розчулити. Тут же згадую філософські постулати про неординарність мислення людей творчих, тобто присутність думок про думки і таке інакше, і з жахом роблю висновок, що мені доведеться так мучитись до кінця мого віку, і спинити цей процес неможливо жодними штучним втручанням. А з іншого боку це доводить, що людина я таки дійсно творча. Згадую відразу всі знайомі мені трагічні автобіографії представників Мельпомени і розумію, що таке майбутнє мене не дуже влаштовує.
   Я нормальна жінка у повному розумінні слова. Я реагую на чоловічу стать, а не на жінок, звірят чи незрілих хлопчиків, я вмію варити борщ і ніжитись у ванні, поряд з Гессе я можу читати дешеві збірнички вульгарних анекдотів, я радо проводжу час із сином і мрію, щоб їх у мене було найменше три, тобто я є звичайнісінька жінка без будь-яких сексуальних чи фізіологічних збочень. Це, звичайно, віддаляє мене від приналежності до творчої богеми, але не заважає мені писати (виходить, і тут я чужинка, і там – не своя). Тоді я починаю себе картати, порівнювати свою долю з життям звичайних людей, які пересуваються по всій земній кулі. Ставити собі запитання: а як же обездолені – каліки, інваліди, голодуючі третього світу, інші, які за своє життя не зазнали жодного разу депресивної агонії, бо те життя у них подібне до виживання, і їм ніколи порпатися у власних нутрощах та й не хочеться. Потім я починаю шкодувати всіх людей важкої фізичної праці. Уявляю їх після важкого робочого дня у полі чи за верстатами змученими, але щасливими. (Де тільки взявся такий образ? Мабуть, із старих фільмів соціалістичного періоду). Уявляю жінок, обвішаних клунками з довгими батонами, овочами та дешевою ковбасою, і як вони поспішають додому, варять вечерю, лягають побіч хропучого та смердючого пивом і тютюном чоловіка, і ніхто не може сперечатися, що вони – не щасливі від цього. Навпаки – вони навіть не здогадуються про психологічну апатію і з чим її їдять, і настрій їхній щезає тільки тоді, коли вчасно не видають зарплату чи без попередження переносять вихідний.
   Потім я пригадую ще якісь наукові догмати, теорію пошуку першопричини для можливої ліквідації наслідків подібних станів і т. п. Починаю робити самоаналіз, адже ще вчора зі мною було все гаразд і я залишалась успішною, розумною, зібраною, енергійною, позитивно зарядженою, а сьогодні відчуваю себе, як пісковий годинник у медичному кабінеті, котрий різко (як завжди це роблять медсестри) перевернули з ніг на голову (хоча не зрозуміти, де ноги, а де голова) і там, де було повно, вмить стало спустошено…
   Довго перебираю у пам’яті всі події останнього часу, аж дістаюся до якихось глибинних джерел, як от причини розриву з людьми, які мене протягом життя оточували, опікали, зужиткували (хто як), роблю жахливий висновок, що у всьому винна я сама, і тут – «Еврика!» – я за якусь долю миті доходжу найнесподіванішого висновку: мій настрій обумовлений тим, що останнім часом я прокидаюсь у ліжку сама! І смішно від того, що все так банально, і ні до чого якісь глибинні пошуки першопричин чи скрупульозні самоаналізи…
   … Я приїжджаю на роботу, спілкуюся з людьми, дивлюся на їхні обличчя, мені байдуже, що вони про мене думають і чи здогадуються, що технологія виробництва нашої продукції цікавить мене найменше у світі. Я не помічаю навіть флірту німецьких партнерів, які навідалися проконтролювати те виробництво. Вони зі співчуттям роблять висновок, що я – «синя панчоха» (хоч загалом я маю зовні досить миролюбний і життєрадісний вигляд) і це мене дратує ще більше. Вони неглибокі люди, і не можуть бачити, що коїться у мене в середині, хоч досить одного прискіпливо уважного погляду, і у моїй особі вони б знайшли чуйного і вірного колегу (а може, друга).
   Я намагаюсь якомога довше розтягнути свій робочий час, з жахом думаю про невичерпність решти дня і про те, що потрібно повертатись додому, а це для мене кара Божа, бо там божевільно жовті стіни, про які я так довго мріяла, і щойно втілила свою дизайнерську мрію у життя, як одразу вони почали мене дратувати, немов червона хустка бика на кориді.
   Отже, я знаю, що додому не піду, бо мене там ніхто не чекає, а кожній людині потрібно, щоб хтось її десь чекав – кожному необхідно відчувати свою потрібність.
   Їду з роботи і усвідомлюю, що за дорогою я зовсім не стежу, і настільки занурена у роздуми, що цілком усвідомлюю власну небезпеку для водіїв, які намагаються мене спочатку підігнати, вмикаючи свої клаксони, а потім перегнати, висунувши середнього пальця вільної від керування руки у навмисне для цього (!) приспущене вікно. Я маю право їхати як хочу, оскільки мінімальних обмежень на дорозі не існує, отже моє пересування крайньою правою смугою може тривати хоч до завтра, це нікого не мало б займати, тому я не звертаю на лихачів жодної уваги, і мене навіть не бентежить їхня нетактовність.
   Паркую машину біля будинку (благо, у центрі міста) і, не заскочивши навіть за малою потребою (краще зайду до найближчої кав’ярні), іду на колонаду. Дивлюся на людей, які юрмами снують туди – сюди, бо відпустковий сезон ще не закінчився. Вони такі смішні, ці люди. Я не хизуюся, але не можу не бачити цього: якісь німці зелено-кавового кольору стоять і півгодини розглядають дерево, яке стоїть тут уже сто років (у нас вдома всі алеї обсаджені такими деревами). Вони фотографують його, і себе на його тлі, і взагалі всі все навкруги фотографують – світ схибнувся на фотографії. Скрізь навколо люди у якихось неприродних позах з фальшивими посмішками завмерло чекають того заповітного «клац» і тут же розслаблюються, бо увічнили своє тут перебування. Ось гурт італійців, як завжди дуже збуджених і крикливих, ледь встигає за своїм таким же скаженим гідом, який несе довжелезну палицю з барвистою стрічкою, щоб вони не загубилися. А ті зовсім не слухають розповіді про це старовинне місто, бо після їхнього Рима, Флоренції та Венеції їх не здивуєш уже нічим. Вони голосно розмовляють між собою, дивляться на строкату стрічку, сміються, випромінюють добро, бо їх з дитинства навчили посміхатися, навіть якщо на те нема жодної причини. Вони насичені своїм сонцем, морем і апельсинами, і їм нема жодної справи ні до кого, крім самих себе. Чого не скажеш про росіян, яким цікаво все і про всіх. Рожево-синьо-червоно-зелено-безсмако-будь-яке привертає їхню увагу, і вони помічають усіх і все, що їх оточує. На відміну від італійців, їм цікава ця культура, ці звичаї, ця мода. Тут нарешті вони можуть збагнути, як чудернацько і смішно виглядають у своїх коштовних шатах і конгломератних зачісках, бо тут цінності у людей абсолютно інші. Вони розуміють, що тут – Європа, і найважливіше для них – не осоромитись…
   Я усвідомлюю, що впродовж дня весь час перебуваю поміж людей (кажуть, що в моєму стані це допомагає), але цілком не відчуваю їхньої присутності. Зухвало фіксую зацікавлені погляди чоловіків і при цьому ненависні зирки їхніх жінок, цинічно зауважую різницю у зовнішньому вигляді на свою користь, відчуваю, як за мною оглядаються, поїдають очима і як стікають патьоками хтивої слини їхні погляди по моїх і без високих підборів струнких ногах. І від цього мені хочеться вити, бо ті ноги носять щось набагато змістовніше і цікавіше, ніж просто гарне тіло, і до того важливішого чомусь діла нікому нема, і я можу годинами так блукати по вилощених, вимитих до непристойності вулицях, і ніхто не скаже теплого слова, і ніхто не помітить, що насправді мені дуже самотньо, і що я у цьому місті як інопланетянка, як, власне, у всіх інших містах теж.
   Найбільше, що може статися і що найчастіше стається – це пропозиція серед вулиці, причому виключно російською мовою – тут, у самому серці Західної Європи: «Девушка, давайте сходим сегодня в ресторан, или в казино»… У мене на язику засихає: «Да пошел ты со своим казино!» – але я вимушено всміхаюсь і мовчки хитаю головою, мовляв, ні, не можу, хоч насправді мені нічого не заважає це зробити. «Ну и зря!» – чуєш відповідь, неначе у тому казино чи в ресторані тобі розкриється зміст життя і ти зрозумієш, нарешті, для чого народилася.
   Заглядаю у очі перехожим і не бачу нічого – нічого людського, нічого глибокого, і стає від цього моторошно, бо не лишень нема про що говорити, а вже й не хочеться. Згадую побіжно хлопчика, який днями так само хтиво впивався у мене поглядом, а потім ходив за мною по п’ятах, і я відчувала його гарячий подих на своїй потилиці. Я чомусь дала все ж таки свій телефонний номер, і ми розмовляли лише двічі чи тричі, і він розповів мені, що чекав на мене все життя, і закохався палко та з першого погляду, і питав мене (правда, ніяково), чи може зайти якось до мене на каву, і бачив при тому мій вираз обличчя, який я ніколи не можу приховати. І мені було його шкода, бо я не могла пояснити йому, що цього не потрібно робити, і що у мене своєрідне ставлення до стосунків чоловіка і жінки.
   Я не страждаю педофілією і не люблю вже майже зрілих чоловіків, але ще з дитячим мізком. Взагалі кохання – це насправді дуже класна річ. Це не лише тертя двох тіл із бажанням досягти миттєвого ефекту тілесної ейфорії, а щось набагато більше, коли фізична єдність гармонує з єдністю духовною. Тільки тоді відчуваєш себе, наче у космосі. Як я могла пояснити це все йому, у якого в жилах тече змішана напівіталійська, розбавлена спермою нестямна кров, а дванадцять років різниці не на мою користь не справляють на нього жодної розгубленості чи ніяковості. Я читаю у телефоні його повідомлення з сотою пропозицією зустрітися і відчуваю, що це починає отруювати моє, й без того з гірким присмаком, існування. Може, я занадто прискіплива до нього і усвідомлюю це, бо хіба ж він винен, що народився занадто пізно, а я занадто цинічна і розумію, що все бачення прекрасного, яке сформував у ньому батько – власник крамниці коштовностей, полягає у привабливих жіночих сідничках і дорогих діамантах. Коли я розповідала йому, що знімаю фільми і пишу книги, він повторював щоразу: «Ти дуже розумна, а це дуже погано для гарної жінки…»
   Він хотів поділитись зі мною своїм найсокровеннішим, розповідав про батька, який покинув їх, коли йому не було ще й десяти, довго описував, яка в нього гарна мама і які страшні речі кояться у його душі, коли на матір хтось звертає увагу. Нещодавно якийсь чолов’яга запросив маму на вечерю, а хлопець ладен був його забити і не пустив навіть на поріг будинку, бо мама ж бо його рідна, а чолов’яга – невідомо хто і звідки, хоч, судячи з усього, мамі він був глибоко не байдужим. І коли він все це розповів, я хотіла спочатку сміятись, а потім випадково заплакала, а він не міг збагнути чому, і я йому розтлумачила, що у мене також росте син, а його ревнощі я відчуваю, навіть перебуваючи за тисячу кілометрів від нього і що у почутій історії я побачила дзеркальне відображення свого життя років через надцять. Все це нагадувало мені якийсь фаталізм.
   Я пишу відповідь на його повідомлення, що страшезно заклопотана як бізнес-леді (не відповісти – нетактовно, сама ж йому залишила свій номер). Думаю, тепер треба обережніше розгулювати містом, оскільки ми можемо випадково зустрітися, і тоді моя іпостась ділової жінки буде зневажена. Заходжу до однієї за одною крамниць, знову пригадую можливі шляхи зняття депресії, наприклад, придбати щось новеньке і тим самим відволікти свою увагу на приємність. І хто тільки вигадав таку нісенітницю? Купую енні чоботи, знаючи наперед, що скоро їх не взую, бо ще попередні лежать нечіпані, і, не отримуючи від цього жодних позитивних емоцій, крокую додому.
   Знаю ще кілька таємних способів, які б могли допомогти, наприклад, вдатися до фізичних вправ і примусити працювати тіло, щоб притупити діяльність мозкових клітин, поплавати, приміром, у басейні, але для цього потрібно все ж таки зайти додому, перевдягнутись і взяти необхідні речі. Це треба зробити дуже швидко, аби не помітити жовтих стін і відчути, що там нікого немає, тому я миттєво це все проробляю і біжу у кросівочках і з заплетеними кісками у спорткомплекс. Там мене всі зустрічають посмішкою, адже я – постійний відвідувач. Вони ж не знають, що я тут лікуюсь від невиліковної шизофренії, і раді бачити людину, яка так ретельно стежить за своїм фізичним станом. Ловлю себе на думці, що кожен з них просто розгубився б, якби випадково зміг дізнатися, що коїться у моїй голові. Відпрацьовую як автомат свій кілометр запливу і, вдягаючись, з жахом розумію, що на вулиці вже майже ніч і хоч-не-хоч треба повертатись додому.
   Басейн знаходиться за два кроки від мого помешкання, але я розтягую свій шлях до непристойності. Заходжу купити якихось харчів невідомо для кого, знаючи, що сама їх не їстиму – просто, щоб створити вигляд, наче вдома хтось чекає, дуже голодний і страшезно радий мене бачити. Помічаю дорогою бабусю, яка копирсається у смітнику (а, може, вона лишень виглядає як бабця?). На мить уявляю власну старість (скоріше за все, я скінчу так само, якщо не гірше) і віддаю їй щойно куплені кобліжки і сік (все одно я їх ніколи не їм). Вона дивиться на мене якось підозріло (краще б я запропонувала їй пива), без особливої вдячності, але кобліжки бере…
   Все! Вороття нема. Я повертаюсь у жовті стіни.
   Я не вживаю антидепресанти і не п’ю без товариства алкоголь, бо знаю, що до першого звикаєш, а друге допомагає виключно під час самого процесу, а згодом стає набагато гірше (наступає стан афекту). Я беру в руки книгу, гортаю, і не можу збагнути, про що там написано. Я вмикаю комп’ютер, заглядаю у порожню поштову скриньку і ловлю себе на думці, що він мені не потрібен – Інтернет мене не цікавить, а писати я звикла олівцем і на папері. Я жахаюсь від усвідомлення можливої власної деградації і всоте себе запитую:
   – Навіщо? Навіщо це все – таке беззмістовне, пусте, фальшиве, тимчасове, непевне, яке можна називати єдиним словом – людська метушня? Я ще раз намагаюсь збагнути слова, почуті у церкві під час недільної служби: людина приходить у цей світ самотньою, і самотньою його покидає. То навіщо ж тоді вона, власне, на цей світ приходить?…
   Я починаю роздумувати над тим, як одні люди пишуть книжки, а потім інші люди пишуть книжки про перших, аналізуючи тонкощі і причини їхнього особливого душевного стану. Але чомусь до голови нікому не прийде, що ті перші – просто дуже самотні і зовсім мало потрібно для них зробити, аби уникнути приреченості і трагізму. Я думаю про Ломброзо, який ототожнював геніальність і шизофренію, я думаю про Фройда, який аналізував самотність у зрілому віці як наслідок нестачі батьківського тепла у дитинстві. Я думаю про Достоєвського, Кафку і Камю, які вкладали власний фаталізм у образи самовбивць і так до кінця і не збагнули, як знайти власну гармонію зі світом, і де та межа, той малесенький важіль, які опускають тебе на певному етапі до відчуття цілковитої відчуженості від усього…
   Я лягаю у ліжко. Не вимикаю телевізор до ранку, щоб не дай, Боже, прокинутись серед ночі, усвідомити тишу і по-справжньому второпати – поряд же зовсім нікого нема. І страшнішого за це немає нічого у світі.
   Але є у моїй голові і тимчасово заспокійливе – я не накладу на себе руки.
   Принаймні, сьогодні…

Перші ознаки шизофренії

   … Пишу листа до тебе…
   Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, аби висловлювати свої бажання, невдоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові і хочеться змайструвати з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері й твердо знати, що він завжди там є, нікуди не дінеться, і ти будь-коли можеш прийти до нього, перекинутися слівцем про се, про те…
   А ти перестав мене помічати. Точніше, якоюсь мірою ти мене бачиш – не заперечиш-бо факт мого існування зовсім. Ти навіть дивишся на мене деколи із захопленням, коли я вдягаю щось сексуальне, і чужі чоловіки повертають за мною голови. Ти надзвичайно щасливий від того, що об’єкт їхнього зацікавлення належить тобі. І ти намагаєшся не бачити мене вранці стрепіхату і ще сонну, хоч саме у ці хвилини мені найбільше хочеться тепла. Тепла не від ковдри – від тебе, і я тицькаюсь у твій ще теплий бік, цілую твоє плече, руку, знаючи напевне, що ти ще спиш, бо якби не спав, то здивувався б, бо ж, як правило, після вечірньої тілесної баталії настає ранкова апатія. Ловлю себе на думці, що мені хронічно не вистачає ласки. Найімовірніше, мені не вистачає її ще з дитинства. Коли ми з сестрою ще були малими, всі постулати нашого сімейного виховання полягали у тому, щоб «діти були ситі й одягнені». І тепер, коли я виросла (в чому я постійно сумніваюсь), ти намагаєшся пустити все за другим колом і укоренити той запрілий спосіб піклування про ближнього. Колись це нас навіть бавило – ми мріяли разом, як швидко заробимо мільйон, побудуємо палац (подібного не буде у цілому світі), купимо кабріолет і яхту, виховаємо трійко дітей, подорожуватимемо світом, і життя буде у нас в кишені. Але це було тоді, коли ми ще тільки починалися, а зараз, коли ми вже нарешті «ситі й одягнені», бачимо, що втратили щось дуже важливе і нам нема вже про що мріяти, окрім того, щоб вмерти в один день і щоб нас поховали разом.
   Я не хочу про це думати, бо я ще не виросла. Це велика моя таємниця життя, мені соромно у цьому зізнатися. Коли я сплю, мені весь час сниться моє дитинство, вірніше, я перебуваю ще там. Коли батьки всоте нагадують про бабусю, яка померла від розсіяного склерозу, натякаючи, що це у нас генетичне, то мені стає смішно. Я бачу себе десятирічною та у старшому віці, відчуваю все до шокуючих дрібниць: запахи, кольори, дотики, кожне сказане і почуте слово так, наче це було лишень вчора. Вочевидь, у мені закладена якась інша хвороба, тільки не склероз – розумова недорозвиненість, наприклад, бо чим інакше може бути спричинене моє нав’язливе бажання повернутися у минуле. І коли я пробуджуюсь і бачу своє велике, вже доросле тіло, мені стає дуже ніяково – як то за одну ніч я встигла так вирости. І мені тоді ще більше хочеться ласки. Мені її так патологічно не вистачає, що це передається на довколишній світ: я люблю бавитися з чужими дітьми так, як зі своїми. Я хочу, щоб всі вони були моїми, і я б рівномірно розподіляла на них все своє тепло так, як у школі рівними шматочками крають торт на чиїсь іменини, щоб нікого не образити. Я звертаю увагу на кожного жебрака, а вони реагують на це неадекватно – їм не потрібна жодна увага – «кинь копійку і забирайся геть!». Мені хочеться допомогти кожній бабусі, і це також видається підозрілим – люди ж бо наперед налаштовані на байдужість. Чи не кожен день я везу свою стару сусідку до лікарні, бо в неї пухнуть ноги, а до маршрутки далеко, але вона за моєю спиною обмовляє мене з іншою сусідкою: от, мовляв, буржуї, і грошей їм на пальне не шкода.
   До мого сина приходить бавитися піввулиці. На піввулиці я готую їсти і патроную їх до вечора, аж поки за тими «піввулиці» не приходять роздратовані істеричні матусі і замість подяки за те, що їхнє чадо нарешті хтось погодував гарячим борщем, репетують не своїми голосами, чому я не жену (!) дітей додому. А як же я їх пожену, коли вони не хочуть туди йти. Їм у нас затишно. Вони відчувають, що я – одна з них. Ми – одна компанія, одна душа. Тому і син мені не каже «мамо», а каже «кицю» або «потьку». Бо він і сам до кінця не може збагнути, коли ж це я встигла його народити і виховати. Якась помилка, адже я сама ще така малолітня.
   Може, тому мені так ніяково перебувати серед твоїх дорослих друзів. Я зовсім не відповідаю їхнім стандартам, їх уяві про розкішну жінку. А їхні дружини – набундючені, напудрені – взагалі вважають мене пришелепкуватою тільки тому, що я не вмію обмовляти у даний момент відсутніх, не розуміюсь на каратах і автівках, а ті прикраси, які ти мені даруєш, лежать у запорошеному пуделку, а не вилискують на моєму тілі. Ті жінки хочуть, щоб я була така, як вони: читала гламурну «Наталі», а не Андерсена і Гашека, хапаючись від сміху за живіт, щоб я дискутувала з ними про героїв мильних опер, бо вони не знають, хто такий Тарковський чи Грінвей. І казяться від того, що я інша. От і виходить, що ніхто ніколи про мене доброго слова не сказав – і тим не так, і цим не сяк. А ти ніколи мене навіть не захищаєш – махнеш рукою, мовляв, така вже вона в мене є і нічого не вдієш. Ніякої респектабельності, ніякого гонору. Вона просто не усвідомлює, ким є і чи, власне, є…
   А що мені усвідомлювати – маленька дитина у зрілому тілі, яка дотепер любить зранку вмикати мультики і якій протягом життя бракує однісінької речі – ласки. Мені деколи здається, що якби мене хтось щиро приголубив, я би віддала все, що маю. Отже, краще щоб цього ніхто не робив, бо це небезпечно для нашого добробуту.
   Я тулюся до твого ще не вистиглого з ночі плеча, а ти спиш і не можеш навіть собі уявити, якими міріадами позитивно заряджених промінчиків моє тепло передається твоєму тілу. Ти навіть не усвідомлюєш мого впливу на тебе, і що весь твій успіх протягом життя – це мій успіх, бо я даю тобі такий потужний заряд енергетики, що ти сам дивуєшся деколи, звідки береться та сила і чому все так добре? Ти дивуєшся з першого дня, як ми познайомилися. Ти вже й забув, яким ти тоді був і яким став тепер за нашої спільності. Ти робиш вигляд, що це так має бути – просто таланить – а сам би залюбки носив мене у своїй кишені замість талісмана. І таланити буде, допоки ми разом, хоч усвідомлення цього зневажає твою чоловічу гідність, однак мене бережеш, отже, знаєш про це.
   

notes

Примітки

Купить и читать книгу за 59 руб.

Вы читаете ознакомительный отрывок. Если книга вам понравилась, вы можете купить полную версию и продолжить читать